**Щоденниковий запис**
— Що ти несеш, Марічко! — гукав Ігор, розмахувачи руками. — Куди я подіну свою майстерню? Верстати? Там половина мого життя!
— А куди я подіну свою роботу? — так само голосно відповіла Марія, стоячи серед кімнати, заваленої коробками. — Двадцять років у одній компанії! Мене там знають, поважають!
— Знайдеш іншу! У Львові повітря чисте, люди добрі, ціни нижчі!
— Гаразд, у п’ятдесят років знайду! — Марія гірко засміялася. — Ти зовсім з глузду з’їхав, Ігоре Петровичу!
Їхній син Данило сидів на дивані й мовчки спостерігав за сваркою батьків. Йому було тридцять, але в такі моменти він відчував себе дитиною, що мусить обирати між мамою та татом.
— Даню, — звернулася до нього Марія, — скажи батькові, що в нашому віці ніхто не переїжджає!
— Мам, не втягуй мене, — втомлено промовив Данило. — Це ваша справа.
— Яка це наша справа?! — спалахнув Ігор. — Сім’я має вирішувати разом! А ти, Маріє, як стіна стоїш! Ні в чому не хочеш поступитися!
Марія сіла на край дивана й закрила обличчя руками. Їй було п’ятдесят три, і за останній місяць вона постаріла років на п’ять. Все почалося того дня, коли Ігор прийшов додому з очами, що горіли, і оголосив, що його брат із Луцька пропонує їм переїхати.
— Уяви, Марієчко, — говорив він тоді, кружляючи по кухні, — Тарас купив там великий дім. Каже, місця багато, можемо пожити у нього, поки своє не знайдемо. А там які краєвиди! Карпати поруч! Фрукти, овочі — свіжі!
Марія тоді лише кивала й думала, що це чергова ідея чоловіка. Ігор часто захоплювався чимось — то бджолами, то хатою на селі. Але через тиждень запал проходив.
Та цього разу все було серйозно.
— Маріє, я вже квитки купив, — сказав Ігор, заходячи на кухню. — Післязавтра їдемо дивитися.
— Які квитки? Куди? — не зрозуміла Марія, помішуючи борщ.
— До Львова! До Тараса! Він нам дім підібрав біля себе. Каже, продають за безцінь.
Марія вимкнула плиту й обернулася до чоловіка.
— Ігоре, ти про що? Який дім? Який Львів?
— Та як же! — здивувався він. — Ми ж обговорювали! Ти сама казала, що непогано б змінити обстановку!
— Коли я таке казала?
— Пам’ятаєш, минулого місяця скаржилася, що на роботі новий начальник, молоді прийшли, старих не поважають. Ось і нагода!
Марія сіла на стілець. У голові йшов круг.
— Ігоре, подумай! Нам за п’ятдесят! Тут наше життя! Квартира, робота, друзі! Ти хочеш усе кинути через якісь мрії?
— Це не мрії, — наполегливо повторив Ігор. — Це нові можливості. Тарас каже, там можна добре влаштуватися. Він сам з переїзду тільки у плюсі.
— А його дружина що каже?
— Ольга? Їй подобається. Каже, найкраще рішення.
Марія похитала головою. Ольга була на десять років молодшою і не працювала. Їй було легко.
— Ігор, я нікуди не поїду. Навіть дивитися не хочу.
— Чому ти така вперта? — вибухнув чоловік. — Хоч подивися спочатку, а потім вирішуй!
— Не хочу. Не поїду. І крапка.
Але Ігор не відступав. Щодня він приносив нові аргументи. Розповідав про чисті вулиці, про дешеві ринки, про спокійне життя.
— Маріє, зрозумій, — говорив він за вечерею, — там ми будемо як у казці! Тарас купив ділянку, може, і нам продасть. Будемо город садити, курки, може, вівця…
— Яка вівця, Ігоре? — втомлено питала Марія. — Ти ж умієш доїти? А я годувати курей?
— Навчимося! Люди ж якось живуть!
— Нехай живуть. Я не хочу вчитися у п’ятдесят три роки.
Ігор не здавався. Він поїхав до Львова сам, привіз фото, відео. Показував Марії кам’яниці, гори, дешеві ринки.
— Дивись, яка краса! — тішився він. — Яке повітря! Які люди добрі!
Марія дивилася на фото й думала про свою роботу. Про колег, з якими пропрацювала стільки років. Про подруг, з якими бавилася що— А тепер лише тіні колишнього життя в цій великій, пустій квартирі.
