СЕРЦЕ Б’ЄТЬСЯ ЗНОВУ
Оксана народила свою Софійку невідомо від кого. Так би мовити, «посковзнулася» до шлюбу.
Так, за Оксаною активно залицявся один парубок. До вінця, правда, не кликав. Зате був надзвичайно гарний і ввічливий.
Оксана брала кавалера під руку й із гордо піднятою головою вела його повз бабусь-«соняшників», що сиділи біля під’їзду. Ці пенсіонерки завжди (наче соняшники за сонцем) повертали голови вслід усім, хто проходив повз.
Парубок ніде не працював. Волів літати по життю, як метелик. Оксана його годувала-поїла, спати поряд укладала. Готова була стелитися барвистим килимом на його шляху.
Але одного дня кавалер заявив, що йому страхітно нудно з Оксаною, що вона недостатньо цінує його, як жінка. І взагалі, Оксана могла б його хоча б раз на море вивезти, якщо кохає…
Оксана проплакала тиждень. Потім порвала фото «недолюбленого» й спалила. Цілий місяць дівчина страждала сама на самоті. А потім вона познайомилася з Василем.
…Якось вранці Оксана спізнювалася на роботу. Вона стояла й нервувала на зупинці. І раптом біля неї зупинилося таксі. Водій розчинив двері й запропонував підвезти дівчину. Оксана, не роздумуючи, застрибнула в машину.
Дорогою водій заговорив. Оксана відразу оцінила чоловіка. Він був середніх літ, охайний, поголений, підстрижений, випрасуваний. А ще її підкупила галантність таксиста. Весь його вигляд «видавав» турботливу жіночу руку. Оксана вирішила, що це рука мами.
Василь (так представився новий знайомий) був повною протилежністю першого варіанту. Оксана, не вагаючись, залишила йому свій номер телефону. Їй захотілося продовжити знайомство. Це був єдиний раз, коли дівчина безкоштовно проїхалася на таксі.
…Молоді люди почали зустрічатися. Василь засипав Оксану квітами, дарував подарунки, ніжно кохав.
Однієї весни Оксана й Василь гуляли лісом. На душі було легко й радісно. Оксана почала збирати проліски. Василь, бачачи захоплення своєї дівчини, теж долучився до цієї справи. «Урожай» зібрали. Оксана зі своїм букетиком сіла в машину.
Василь сів за кермо, а свій великий букет пролісків акуратно поклав на заднє сидіння. Оксані відразу спало на думку: «Жінці.» Перепитати не наважилася. А раптом він одружений? А вона за півроку вже звикла до чемного Василя. І Оксана обрала солодкий самообман. Промовчала…
Але незабаром до Оксани додому прийшла дружина Василя. Вона привела з собою двох маленьких дітей і сказала:
— Ось, кохана, виховуйте їх! Вони дуже люблять тата!
Оксана, здивована, лише вимовила:
— Вибачте, я не знала, що Василь одружений. Вашу родину руйнувати не збираюся. Під чужим порогом гнізда вити не буду.
Того ж вечора Оксана поставила крапку в стосунках із «жонатим».
…Наступним коханим виявився Гіоргі.
Він був грузином. Їхній роман із Оксаною був швидкоплинним. Цей чоловік ураганом увірвався в життя дівчини й вихром із нього зник.
Оксана з Гіоргі познайомилася на дні народження подруги. Гіоргі відразу взяв в оборону милу й спокійну дівчину. Оксана не чинила опору й піддалася натиску харизматичного чоловіка.
Гіоргі підкорив Оксану щирістю, щедрістю, оптимізмом. З ним їй було неколи сумувати. У Гіоргі завжди були в запасі безкінечні заходи. Здавалося, у нього ніколи не було проблем. Оксана готова була бігти за ним на край світу. Але, на жаль…
Рік Гіоргі носив на руках свою Оксану. А потім поїхав до Грузії. Не прижився в Україні. То клімат не підійшов, то хвора мати покликала…
Оксана почулася кинутою й нікому непотрібною. Вона вирішила, що з неї досить страждань. «Поживу сама. Зате без сліз».
Але коли Оксана змирилася зі своєю долею самотньої жінки, з’ясувалося, що під її серцем з’являється нове життя. Оксана, дізнавшись цю новину, остовпіла! По-перше, хто буде батьком дитини? По-друге, як жити далі? По-третє, як не збожеволіти від усього цього?
…Народилася дівчинка. Оксана назвала доньку Соломією. Соломія стала сенсом життя для Оксани. Дівчинка була схожа на Гіоргі. Такі ж кучері, чорні очі й заворожуюча посмішка. І ця обставина чомусь радувала Оксану. Можливо, тому що вона любила його, як нікого іншого. Дивлячись на Соню, Оксана згадувала веселі й безтурботні дні, проведені з Гіоргі.
Звичайно, іноді хотілося вити від безвиході, від заздрості до заміжніх подруг. Але на виховання Соломії йшов увесь час. Тому розливатися слізІ ось одного ранку, коли перші промені сонця торкнулися її пам’яті, Оксана усміхнулась, бо зрозуміла: кохання ніколи не вмирає – воно лише змінює обличчя.
