**Доки не стало надто пізно**
Я сидів на лавоці біля зупинки, спостерігаючи, як машини повільно повзуть мокрою дорогою. Холодний березневий вітер пробирався під тонку куртку, але я його не відчував. Я чекав. Чого? Сам не знав. Можливо, знаку, може, відповіді на питання, що гризло мене зсередини: «Що далі?»
Моя життя зупинилася, наче заїжджена платівка. Робота в офісі викликала огиду, вдома мене зустрічала лише тиша порожньої квартири, а мрії, колора яскраві, як салют, згасли, немов чужі. Кожен день був копією попереднього, і щоранку прокидатися ставало все важче.
Я дістав телефон, бездумно прокрутив стрічку новин. У месенджері мигало мамине повідомлення: «Як справи, сину? Давно не телефонував». Я не відповів. Що сказати? Що все йде під укіс? Що я й сам не розумію, навіщо витрачаю життя на цю сіру нудьгу?
Під’їхав автобус, але я навіть не рухнувся. Навіщо їхати, якщо всередині — пустота, немов у закинутому будинку?
— Гей, друже, не підкажеш, котра година? — почувся хрипкий голос.
Я підвів очі. Передо мною стояв хлопець років двадцяти п’яти, у потертій куртці, з тяжким рюкзаком за плечима. Обличчя змучене, але в очах — вогник життя.
— Без десяти одинадцять, — буркнув я, глянувши на годинник.
— Дякую. Я Тарас, — хлопець простягнув руку.
Я неохоче стиснув її, не назвавшись.
— Чого сам тут сидиш? — запитав Тарас, сідаючи поруч.
— Думаю.
— Про що?
Я гірко посміхнувся:
— Про те, як вилізти з цього проклятого кола.
Тарас поставив рюкзак на землю й подивився на мене з цікавістю.
— Знайомо. Я сам не так давно був у такій ямі. І знаєш, що зрозумів?
— Що?
— Якщо не знаходиш сенсу — створи його сам. Я плюнув на усе: кинув роботу, зібрав рюкзак і поїхав. Сьогодні тут, а завтра — в іншому місті. Живу, як хочу.
— І що, допомогло?
Тарас кивнув, і в його очах блиснула щирість:
— Тепер це моє життя, а не просто дні, які треба перетерпіти.
Я мовчав. У грудях щось болюче стиснулося, ніби серце знову навчилося битися.
Ми розмовляли довго, аж до півночі, сидячи на холодній лавці. Тарас розповідав, як вирішив піти з офісу, як його паралізував страх, але думка про життя, повне жалі, виявилася страшнішою.
— Не хочу померти з питанням «а що, якби?» — сказав він. — Ти теж можеш. Просто зроби крок.
Я дивився на нього, і вперше за бага— Може, справді варто спробувати, — прошепотів я, відчуваючи, як щось давно забуте прокидається у душі.
