Остап сидів на лавочці біля зупинки, спостерігаючи, як машини поволі повзуть мокрою дорогою. Холодний березневий вітер залізав під тонку куртку, але він не відчував холоду. Він чекав. Що? І сам не знав. Можливо, знаку згори, а може, відповіді на питання, яке гризло його зсередини: «Що далі?»
Життя Остапа застопорилося, як заїжджена платівка. Робота в офісі викликала огиду, вдома його зустрічала лише тиша порожньої квартири, а мрії, колраг яскраві, як салют, згасли, ніби чужі. Кожен день був копією попереднього, і прокидатися щоранку ставало все важче.
Він дістав телефон, бездумно прогортав стрічку новин. У месенджері моргало мамине повідомлення: «Як справи, синук? Давно не дзвонив». Остап не відповів. Що сказати? Що все йде під укіс? Що він і сам не розуміє, навіщо витрачає життя на цю сіру нуду?
Підійшов автобус, але Остап навіть не ворухнувся. Навіщо їхати, коли всередині — пустка, як у закинутому будинку?
— Господине, котра година? — почувся хрипкуватий голос.
Остап підвів очі. Перед ним стояв хлопець років двадцяти п’яти, у потертій куртці, з важким рюкзаком за плечима. Обличчя зморене, але в очах — вогники життя.
— Без десяти одинадцять, — буркнув Остап, глянувши на годинник.
— Дякую. Я Тарас, — хлопець простягнув руку.
Остап неохоче подав свою, не назвавшись.
— А чого ти тут сам сидиш? — запитав Тарас, сідаючи поруч.
— Думаю.
— Про що?
Остап гірко посміхнувся:
— Про те, як вилізти з цієї клятої рутини.
Тарас поставив рюкзак на землю й подивився на нього з цікавістю.
— Знайомо. Я сам недавно був у такій же дірі. І знаєш, що зрозумів?
— Що?
— Якщо не знаходиш сенсу — створи його сам. Я плюнув на все: кинув роботу, зібрав рюкзак і поїхав. Сьогодні тут, завтра — в іншому місті. Живу, як хочу.
— І що, допомогло?
Тарас кивнув, і в його очах блиснула щирість:
— Тепер це моє життя, а не просто дні, які треба пережити.
Остап мовчав. Всередині щось болюче стиснулося, ніби серце згадало, як битися.
Вони розмовляли довго, аж до півночі, сидячи на холодній лавці. Тарас розповідав, як наважився піти з офісу, як його паралізував страх, але думка про життя, сповнене жалів, виявилася страшнішою.
— Не хочу вмерти з питанням «а що, якби?» — сказав він. — Ти теж можеш. Просто зроби крок.
Остап дивився на нього, і в грудях, вперше за роки, затеплілася надія — крихка, але жива.
— Може бути… — прошепотів він.
Коли вони розійшлися, Остап поплентався додому, але думки вже бурлили, як річка після льодоходу. Він зрозумів: якщо зараз не змінить життя, то застрягне в цій порожнечі назавжди.
Вдома він плюхнувся за стіл, увімкнув ноутбук і відкрив сайт із квитками на поїзд. Куди завгодно. Лише б вирватися. Його палець завис над кнопкою «Купити». Серце билося так, ніби хотіло вистрибнути з грудей.
— Давай, — хрипко сказав він собі.
І натиснув.
Наступного дня Остап сидів у вагоні, дивлячись у вікно на миготливі вогні. Він вибрав невеличке приморське містечко — не дуже далеко, але достатньо чужорідне, щоб вдихнути нове повітря. У кишені лежала невеличка сума, зВін усміхнувся, відчуваючи, як вагон починає рух, і вперше за довгі роки його серце заповнилося чимось схожим на щастя.
