Она прийшла першою
Ганна Василівна прокинулася о п’ятій ранку, як завжди. Звичка сорока років на фабриці нікуди не зникла, хоч на пенсії вона вже третій рік. Тихенько, щоб не розбудити Миколу Івановича, пройшла на кухню, поставила чайник. За вікном ще темно, але вона знала — скоро світанок.
Сьогодні особливий день. Сьогодні перше вересня, і онука Софійка йде до першого класу. Ганна Василівна хвилювалася більше, ніж сама дівчинка. Цілий тиждень перебирала у шафі шкільну форму, перевіряла рюкзак, рахувала зошити. Микола лише похитував головою й казав, що вона з’їхала з глузду.
— Що ти метушишся, як скажена? — бурчав він. — Синок сам у школу ходив, і нічого, вижив.
— А я першою хочу бути, — відповідала Ганна Василівна. — Першою її зустріти біля школи, першою привітати.
Микола Іванович не розумів цього бажання дружини. Йому здавалося, що бабусі лише заважають у таких справах. Але Ганна Василівна думала інакше. Вона пам’ятала, як тридцять років тому провожала до першого класу свого Андрія. Тоді вона працювала у дві зміни, вдома з’являлася лише пізно ввечері. На лінійку прийшла Андрієва бабуся, мамина мама. А сама Ганна Василівна стояла біля фабричних воріт і плакала від образи.
— Не плач, — тоді сказала їй сусідка Марія. — Виросте твій син, онуків народить, тоді й наздоженеш.
Ось тепер і наздоганяла.
Чай заварився міцний, ароматний. Ганна Василівна налила в улюблену чашку з ромашками, сіла за стіл. На підвіконні стояли букети — три штуки. Один вона купила на базарі ще вчора, другий зірвала в городі, а третій приніс увечері Микола Іванович. Соромився, казав, що це дурниці, але все ж таки приніс.
— Три букети багато, — сказала вона чоловікові.
— А раптом вчителька не одна? — пожав плечими Микола. — Хто його знає.
О сьомій годині Ганна Василівна вже стояла під душем. Наділа найкращу сукню, ту саму, блакитну в білий горошок, яку берегла для особливих випадків. Зачесалася, підмалювала губи. У дзеркалі на неї дивилася гарна жінка із зворушеними очима.
— Ти що, на побачення збираєшся? — прокинувся Микола Іванович.
— Хочу гарною бути для онуки, — відповіла дружина.
— І так гарна, — буркнув він у подушку.
О пів на восьму подзвонив Андрій.
— Мам, ми вже виїжджаємо. Софійка хвилюється, всю ніч погано спала.
— А я взагалі не спала, — зізналася Ганна Василівна. — Іду до школи, чекатиму.
— Мам, лінійка лише о дев’ятій починається.
— Знаю. Але хочу першою бути.
Андрій зітхнув. Він давно звик до маминих дивацтв. Після народження Софійки Ганна Василівна наче помолодшала на десять років. НоІ тепер вона знала — саме так, з першої хвилини, починається справжнє щастя.
