— Як ти могла?! — кричала Олеся, розмахува́чи зім’ятим папером. — Як ти могла підписа́ти цю дурни́цю?!
Марічка здригнулася, відсунула чашку з чаєм і повільно обернулася до сестри. На її обличчі не було й краплі каяття, лише втома.
— Підписа́ла й підписа́ла. А що такого? — зни́зала вона плечима. — Ха́та все одно́ потрібно продава́ти, ти сама ж каза́ла…
— Каза́ла?! — голос Олесі тремтів від обу́ри. — Я каза́ла, що треба разом вирі́шувати! Разом, Марі́чко! А ти по́тай, за спино́ю, з ріє́лторами домови́лася! Та ще й ціну в два рази нижче призна́чила!
— Не в два рази, а… — почала було Марічка, але сестра́ не дала їй додо́вжити.
— У півтора! Ну й що з того́? Різниця велика?! Це ж ха́та, яку́ ма́ма нам залиши́ла, розумієш? Нам обом! А ти ви́рішила, що ти тут головна!
У кухні стихло. Лише ти́кали старі́ годи́нники на стіні́, ті самі, що ма́ма колись привезла́ з Німе́ччини. Марічка мовчки́ стоя́ла біля вікна́, розгляда́ючи двір, де вона й Олеся колись гра́лися у кла́сики.
— Ти взага́лі розумієш, що́ ти робиш? — продовжувала Олеся, але вже ти́хіше. — У мене син у інститу́т вступа́є, гро́шей море́ потрібно. А в тебе до́чка за́між збира́ється, весі́лля гуля́ти. Нам обом ці гро́ші потрібні як пові́тря!
— Ось са́ме тому, — оберну́лася Марічка. — Потрібні як пові́тря. Ото́ ж я й поспіши́ла. Поки покупці́ є, поки є інтерес до на́шого райо́ну. А потім ста́неш продава́ти — і ніко́му не потрі́бно бу́де на́шої хати.
— Але ж ми домовля́лися! — у голосі Олесі чули́ся сльози. — Ти обіця́ла, що ви́рішуватимем разом!
— Домовля́лися, домовля́лися… — махну́ла руко́ю Марічка. — А потім ти ти́ждень у від’ї́зді була́, телефо́н не брала. Покупці́ че́кати не ста́нуть, у них ви́бір вели́кий.
Олеся сіла на стіле́ць, опусти́ла голову́ на руки́. Папіре́ць з догово́ром лежа́в на столі́, ніби кпи́в із неї.
— Мені́ довело́ся терміно́во до ті́тки в село́ їхати, — прошепоті́ла вона. — Вона́ хворо́ла, зовсім одна́. Я ж тобі каза́ла…
— Каза́ла, не каза́ла… — відмахну́лася Марічка. — Спра́ва зро́блена. Гро́ші через мі́сяць отри́маємо, поді́лимо на́впіл, і все.
— Усе?! — зірва́лася Олеся. — Ти вважа́єш, що все?
Марічка нали́ла собі ще ча́ю, сіла навпро́ти сестри́. Обли́ччя в неї було́ спокійне, ма́йже байду́же.
— А що́ ще? Ха́ту продає́мо, гро́ші ді́лимо. Справедливо ж.
— Справедливо… — гірко посміхну́лася Олеся. — А чи справедливо було́ не спита́ти мене́? Не доче́катися, поки́ я поверну́сь?
— Оле́сю, ну годі драму розводи́ти! — поморщи́лася Марічка. — Поду́маєш, ха́ту продава́ємо. Все одно́ ніхто́ з нас тут жити не збира́ється.
— Не збира́вся?! — очі Олесі спа́лахнули. — А хто́ що́хви́лини сюди́ приї́жджав? Хто́ в городи́ копа́вся, дах ла́годив? Хто́ сусі́дям за ха́тою допома́гав?
— Ну й що з того? — зни́зала плечи́ма Марічка. — Хо́бі таке́ в тебе. А я, між іншим, комуна́льні всі́ ці ро́ки спла́чувала.
— Комуна́льні… — Олеся підвела́ся, підійшла́ до вікна́. — Марі́чко, а ти взага́лі пам’ята́єш, як ми тут жили́? Як ма́ма нас рости́ла? Пам’ята́єш, як ми в цій ку́хні уроки роби́ли?
— Пам’ята́ю, — відпові́ла Марічка. — І що́?
— Як — що́?! — оберну́лася Олеся. — Це ж на́ша па́м’ять! На́ше дити́нство! А ти його́ продає́ш якому́сь дя́дькові Петру́ за копійки!
— Не за копі́йки, а за но́рмальні гро́ші. І не дя́дькові Петру́, а сім’ї́ з дітьми. Їм ха́та потрі́бна, а нам гро́ші. Усе́ че́сно.
Олеся повільно поверну́лася до сто́лу, взяла́ в руки́ догові́р. Перегорта́ла його́, чита́ла, і обличчя її става́ло все бліді́шим.
— Марі́чко, а що́ це за пункт? — показа́ла вона на рядок у сере́дині докуме́нту. — Ось тут написано, що продаве́ць один — Марія Іва́нівна Шевче́нко. А де ж я?
Марічка відве́ла погляд.
— Це… це техні́чний моме́нт. Офо́рмили на мене́, бо я в місті́, а ти в о́бласті живе́ш. Нота́ріусу так зручні́ше було́.
— Нота́ріусу зручні́ше?! — голос Олесі перейшов на крик. — Марі́чко, ти що́ робиш?! По докуме́нтах ви́ходить, що ха́та моя́! А я тобі потім полови́ну гро́шей віддам із добро́ти серця?!
— Та не кричи́ ти! — поморщи́лася Марічка. — Сусі́ди почу́ють, пі́дуть плі́тки. Я ж кажу́, це форма́льність.
— Форма́льність… — Олеся сіла, важкоВони стояли обійнявшись, і в цю мить здавалося, що навіть старі годинники на стіні затикали тихіше, немов усміхаючись їхньому примиренню.
