Рання весна
Маленька Софійка, чотирирічна дівчинка, розглядала «новенького», який нещодавно зявився у їхньому дворі. Це був сивий пенсіонер, що сидів на лавочці. У руках він тримав тростину, на яку спирався, немов чаклун із казки.
Софійка просто запитала:
Дідусю, ви чарівник?
Отримавши заперечну відповідь, трохи засмутилася.
Тоді нащо вам цей посох? продовжила дівчинка.
Це мені для ходіння, щоб легше пересуватися пояснив Ярослав Михайлович і представився.
Значить, ви дуже старий? знову допитувалася цікава Софійка.
За твоїми мірками старий, а за моїми ще ні. Просто нога болить, недавно зламана. Не вдало впав. Тому поки з паличкою.
Тут вийшла бабуся дівчинки і, взявши її за руку, повела в парк. Галина Петрівна привіталася з новим сусідом, а він усміхнувся. Але дружба в шістдесятидворічнего чоловіка швидше завязалася саме з Софійкою. Дівчинка, чекаючи на бабусю, виходила у двір трішки раніше і встигала розповісти старшому приятелю всі новини: про погоду, про те, що бабуся спекла на обід, і чим хворіла її подружка тиждень тому
Ярослав Михайлович завжди частував маленьку сусідку смачною шоколадною цукеркою. І дивувався: щоразу дівчинка дякувала, розгортала солодощ, відкушувала рівно половину, а другу акуратно загортала в обгортку і ховала у кишеню курточки.
А чому не зїла всю? Не смакувала? питав Ярослав.
Дуже смачна. Але треба поділитися з бабусею відповідала дівчинка.
Пенсіонер був зворушений, і наступного разу вже дав Софійці дві цукерки. Та мала знову відкусила половинку і сховала.
Ну, а тепер для кого бережеш? запитав Ярослав, здивований дівочою ощадливістю.
Тепер можна і мамі з татом дати. Вони самі собі купують, але дуже раді, коли їх частувати, пояснила Софійка.
Все ясно. Мабуть, у вас дуже дружня родина, здогадався сусід. Тобі пощастило, дівчинко. І в тебе добре серце.
І в моєї бабусі теж. Бо вона всіх дуже любить почала розповідати Софійка, але бабуся вже вийшла з підїзду і взяла онуку за руку.
Ось що, Ярославе Михайловичу, дякуємо за частування. Але онуці, да й мені, солодке не можна. Вибачте
То як же мені бути? Що ж вам тоді можна? зітхнув він.
У нас усе є Дякуємо, нічого не треба, усміхнулася Галина Петрівна.
Ні, так не можу. Дуже хочеться вас частувати. До того ж я налагоджую добросусідські стосунки й не приховую цього, посміхнувся Ярослав.
Тоді перейдемо на горіхи. Але їсти їх будемо тільки вдома, чистими руками. Добре? бабуся подивилася і на сусіда, і на онуку.
Дівчинка і Ярослав згодили, і наступного разу Галина Петрівна знаходила в кишенях Софійки кілька волоських горіхів або фундуку.
Ох ти, білочко моя. Горішки носить. А ти знаєш, що це зараз дороге задоволення, а дідові потрібні ліки? Бачиш, він кульгавий?
Він зовсім не старий дід і не кульгавий. Нога йому краще, заступилася за приятеля дівчинка. До зими він ще й на лижах стане.
Ще й на лижах? сумнівалася бабуся. Ну, тоді молодець.
А мені купите лижі, ба? попросила Софійка. Ми з Ярославом Михайловичем будемо разом кататися. Він обіцяв навчити
Галина Петрівна, гуляючи в парку з онукою, тепер помічала сусіда, який активно ходив алеєю вже без тростини.
Дідусю, я з вами! дівчинка наздоганяла Ярослава й йшла поруч, вибиваючи такт.
Почекайте й мене, поспішала за онукою Галина Петрівна.
Так вони почали гуляти втрьох, і скоро Галині Петрівні сподобалася така ходьба, а для Софійки це стала веселою грою. Її енергії можна було позаздрити: вона встигала і побігати, і потанцювати перед дорослими, і вилізти на лавочку, зустрічаючи бабусю з сусідом, а потім знову йшла поруч, команду
