Перший паляничок грудкою
Соломія була гарною дівчиною двадцяти семи років. У її житті все йшло, як у пісні: «Кохають нас, любимо ми, та не зійшлися наші сни…» Їй симпатизувало чимало хлопців. Але більшість із них хотіли всього й одразу, а саме — переспати. Нащо тягнути? Такі часи. Не можна втрачати момент. Пропустиш — хтось інший скористається.
Зростала Соломія у жіночому царстві. Виховували її бабуся та мама, жінки високої культури. Назвали ж її на честь прапрабабусі, яка навчалася в інституті шляхетних панянок, ще в тій, іншій Росії.
Дід помер рано, а мати розлучилася з чоловіком, коли Соломії було лише дванадцять. Змалку вона любила читати книжки, де романтичні герої захищали честь коханих, йшли на все, аби врятувати їх від лиха. І мріяла про таку любов — щиру, самовіддану, із світанками та поцілунками під місяцем. Хоча була сучасною дівчиною, все розуміла, але бажала саме такого кохання.
А сучасні хлопці, здебільшого, позбавлені манірності та стриманості. Квапилися жити та отримувати задоволення. Квіти, точніше одну троянду, дарували на першому побаченні, а від поцілунків негайно переходили до тісніших стосунків. Жодних прогулянок під зорями. Подарунки тепер лише на свята. Якщо, звісно, відносини триватимуть довго й дійдуть до весілля.
І ніякої романтики. Хоча багатьом дівчатам таке подобалося. Їм теж хотілося всього й одразу. Нащо витрачати час на побачення, коли можна витратити його з користю для тіла?
Соломія не була готова до таких поспішних стосунків. Кохалася до нерівного серцебиття, метушні метеликів у животі, і страждала, коли бачила, як об’єкт її мрій тягнув у ліжко іншу. Чоловіки квапляться нагулятися, поки немає дружини та дітей.
Усі подруги давно вискочили заміж, народили, встигли розлучитися, знову одружитися і знову народити. І втомлено запитували Соломію, коли вона знайде свого принца. Та десь загубився той єдиний, призначений долТа одного дня, коли вона вже й не сподівалася, він просто з’явився на порозі її життя — з квітами, зі щирим поглядом і здатністю чекати.
