Я ніколи не була щасливою. У дитинстві постійно спостерігала за суперечками та сварками батьків. Коли тато був не в настрої, діставалося всім. Мама за мене не заступалася. Можливо боялася жорстокого чоловіка, або ж їй просто було байдуже. Не дивно, що я хотіла якомога скоріше вирватися з під батьківської опіки та розпочати самостійне життя.
Не вигадала нічого кращого, як вийти заміж. Петро бігав за мною ще з 9 класі. Я знала, що він закоханий по вуха, але ігнорувала хлопця. Коли довідалася, що однокласник досить таки заможний та ще й з інтелігентної сім’ї, подумала, що це мій квиток у щасливе майбутнє. На залицяння Петра відповіла, хлопець був на сьомому небі від щастя. Навіть не помічав, що я кривляюся, коли він мене обіймає, видираю руку, якщо він хоче її взяти у свою або ж уникаю поцілунків.
Батьки Петі не були в захваті від нашого союзу, адже хотіли, щоб спершу син вивчився та здобув професію, влаштувався на роботу, а вже потім будував сім’ю. Одначе вони його дуже любили, тому влаштували нам весілля. Після одруження ми переїхали на квартиру, яка належала Петрові ще з народження. Нарешті я відчула свободу, але це відчуття виявилося примарними. Мій чоловік не був нічим кращим за тата.
Проміняла шило на мило. Я повинна була постійно звітувати, куди йду, з ким планую зустрітися, з ким говорю телефоном. До батьків можна ходити лише у п’ятницю. Субота – день його родини, ми неодмінно відвідуємо свекруху та свекра. Неділя для мого чоловіка, він хоче відпочити, набратися сил перед навчальним тижнем й побути наодинці з коханою дружиною, тобто зі мною.
Уже кілька місяців я планувала свій план втечі від Петра, але так його і не здійснила, бо дізналася, що вагітна. Новині про поповнення чоловік зрадів. Він буквально носив мене на руках, задарював подарунками, навіть найняв хатню робітницю, щоб я не більше відпочивала та гуляла на свіжому повітрі. Петро змінився до непізнаваності, а я годувала себе примарними надіями, що ми ще можемо стати щасливими.
На жаль, після народження доньки все повернулося на свої місця. Мене звинуватили в бракованості: «Я хотів сина, а ти дівку народила! У нашій родині завжди народжуються хлопці. Ти якась неправильна, все нам зіпсувала!» Потім його почали дратувати дитячий плач та істерика. Ми навіть переїхали в окрему кімнату, щоб не заважати Петрові відпочивати після роботи. До нас зачастила свекруха. Приходила вона аби пересвідчитися, що я погана мати й не вмію доглядати за своєю дитиною. Вона критикувала геть усе, що стосувалося маленької Злати. Я так втомилася від такого життя, що хотіла лише одного – аби мені дали спокій.
Якогось вечора, коли чоловік влаштував скандал, бо не хотів вечеряти макаронами з котлетою, а я відмовлялася готувати щось інше, під час сварки я випалила йому: «Я хочу розлучитися!» Петро поглянув на мене вороже: «Ти моя й ніколи не будеш належати комусь іншому. Якщо надумаєш утекти від мене, все одно знайду, й краще тобі не знати, що буде потім». Тоді я остаточно пересвідчилася, що мій чоловік тиран й життя з ним не буде ні мені, ні Златі.
Пів року я вдавала, що в нас все прекрасно, була зразковою дружиною, слухняною невісткою й люблячою мамою. Петро заспокоївся й менше контролював моє життя. Мені вдавалося кожного місяця відкладати з тих грошей, що мені виділялися на дитину й покупки для дому. Коли я назбирала ту суму, якої б нам зі Златкою вистачило на перший час, вирішила діяти. Вищі сили мені допомагали, тому що Петра відправляли на конференцію в інше місто. Він наказав своїй матері наглядати за нами, на щастя, у неї стався приступ сильної мігрені. Я мала один день, щоб утекти й використала його.
Їхала я до своєї тітки, маминої сестри. Вони давно вже не спілкуються, але я підгледіла її адресу на листах, що вона колись писала. Надіялася тільки на те, що вона досі там проживає. Тітка зустріла нас привітно, навіть зраділа, що побачилася зі своєю племінницею та онучкою. Як виявилося вона жила сама, чоловік помер кілька років тому, а дітей їм бог так і не дав. Я розповіла про своє життя, починаючи від байдужої матері та жорстокого батька й закінчуючи чоловіком-тираном. Тітка запропонувала залишитися в неї. Я безмежно вдячна їй за те, що нас з донечкою прийняла. Залишається лише сподіватися, що Петро нас ніколи не знайде.
