Петрик. Оповідь
Вікно лікарняної палати було відчинене. Зранку його широко відчинила медсестра. Повітря було свіже, легенько погойдувалися фіранки, зелень акацій за вікном тішила очі, а до нестерпної липневої спеки ще було далеко.
Петрику щойно вирізали апендицит. Казали, операція була важка, ледве встигли, але Петрик не розгубився.
Уколів не боїшся? усміхалася вранці санітарка, випускаючи повітря зі шприца.
Петрик мовчки повернувся на бік, йому ще вставати заборонили.
Чим лякати, знайшла…
Привезли його з підворіття. Там і прихопило. Він не безпритульний, просто ріс у дитбудинку. Йшли з хлопцями з базару там намагалися підпрацьовувати, знову не зовсім легально і раптом згорнувся від болю. Думав тільки про одне: підставив Леню й малого Серьожку тепер у дитбудинку переполох. Вже вчора, після операції, забігала Кирилівна заступниця директорки, показувала турботу. Петрик іще не відійшов після наркозу й ледь пригадує її лице, схилене над ним у тривозі, а от слова ні.
Чому не спіткало його це на подвірї інтернату? Там було б дістатися до лікаря рукою подати. Але сталося, як сталося…
Петрик винуватив у всьому абрикоси. Дали їм на базарі ящик трохи попсованих фруктів, а вони, виявляється, ще дуже смачні солодкі, як мед. Так переїли… Тож і сталося.
Ну що, козаче, як самопочуття? старший лікар з густим волоссям на руках оглянув шов. Все найгірше позаду. Тепер боятися нічого.
Та я й не боявся.
Ого, справжній козак, так? Але витримка чоловіча знадобиться. Слухай, поки їсти нічого не можна. Передачі забороняю! Потерпи без гостинців та солодкого. Ввечері дамо кисіль.
Петрик кивнув із поваги. Він знав йому ніхто нічого не принесе. У дитбудинку на нього зараз всі сердяться і за втечу, і за те, що підставив вихователів. На базар ходили вони нишком через пролом у паркані. І треба ж було йому впасти на зворотній дорозі…
А щодо хоробрості лікар має рацію. Життя навчило бути сміливим. Мати, мабуть, народила його випадково. Може, й не було тоді грошей на аборт. Петрику десять, але розмірковує про це холодно й просто як це вміють всі, виховані в інтернаті.
Маму він не звинувачує. Навпаки, вдячний, що народила. Хоч і залишила завідомо, але все одно вдячний.
До трьох років він був у будинку дитини, потім його перевели у дитбудинок на Сумщині, а потім під Полтавою. Скільки себе памятав весь час доводилося боротися за існування.
Відразу пригадалися бійки в їдальні за їжу. Хоч тоді був спокійний кінець епохи, але й кухарки, й директорія не соромилися виносили харчі ящиками, додому, возили машинами.
Та й не лише за їжу боролися. За все, за всяке право. Петрик ріс міцним, та все брав силою. За це двічі ламав руки, а якось перукарка, яка приїздила стригти хлопців, мало не розплакалася, дивлячись на його голову шрам на шрамі.
«А чого плакати?» думав Петрик. Він взагалі не знав, що таке сльози.
Їх зараз хочуть налякати якимось шрамом на животі чи уколами?
Нехай сміються.
Дорослі здавались йому відстороненими та холодними. Він не був ані маленьким, ані гарненькою дівчинкою, щоб його хтось шкодував був прямий, трохи різкий, впертий і з характером.
Дивись мені, Воробець! Щось вигадаєш в ізолятор відправлю! частенько погрожувала Ірина Миколаївна.
Петрик не сперечався, але й підкорятись не збирався. У нього давно свої принципи і правила.
Єдина доросла, яку він інколи згадував, озивалася кудись далеко з дитинства. Не знав Петрик, як інші діти згадують маму і говорять із нею в думках, але з тією жінкою що колись трапилася у його житті розмовляв подумки часто.
Йому було років шість, як вона прийшла працювати до них. Що вона там робила не памятає, але її теплі руки, голубі очі, спокійний голос і запах памятав. Садила його на коліна й шепотіла:
Ти маєш бути міцним, Петрику. Їсти добре, себе берегти, слухати дорослих. Буде важко, але маєш подолати. Просто старайся, добре?
А потім співала пісеньку.
Котик-кіш, сіренький хвостик,
Спи, малюк, спи.
Лапки білі, вушка чорні,
Спи, малюк, спи…
Хоч Петрик ішов до дорослості, часто нападав сум і тоді він згадував цю просту пісню. Заплющував очі, шепотів сам собі мотив, пригадував тепло тих рук, і на душі відпускало.
Потім ця жінка зникла, залишивши йому лиш спогад і ту пісню. Її імені Петрик не згадав би, але в думках називав «мамо». Може, вона була якоюсь вихователькою, але так хотілося помріяти…
Медсестра прикрила вікно, почала застеляти ліжко напроти. Петрик зрадів лежати самому було гірко.
Та швидко заворохтіла суєта у палату вкотили каталку, навколо неї метушилася ціла купа лікарів. Петрик, повернувши голову, якось розгледів хворого хлопця, загостреного, кістлявого, під крапельницею. Згодом лишились тільки медсестра та чоловік у халаті.
Ні Петро, ні хлопець, ні жінка майже не говорили. Лише короткі фрази.
Він буде спати, тихо сказала медсестра.
Гаразд. Дякую.
Покличете…
Добре.
Медсестра пішла, чоловік залишився сидіти, спершись головою на руки, нерухомий. Хлопчина спав.
У палаті було душно, але чоловік навіть плащ не скинув. Петрикові здалося, що й він заснув.
Спина затерпла, і Петро перевернувся ліжко скрипнуло. Чоловік обернувся на чолі глибока складка, під очима тіні, але погляд мякий.
Вітаю, прошепотів, ніби тільки зараз помітив залишеного в кутку хлопця.
Добрий день, буркнув Петро.
Чоловік ожвавився, подивився на сина й тихо, ненавязливо пересів на стілець до Петра.
Оперували?
Ага, вирізали апендикс.
Це дрібниці. Ще не встаєш?
Не можна.
Може, щось тобі треба?
Мені не можна. До вечора сказали не їсти. А з ним що? кивнув на хлопця.
В нього інша біда, зітхнув чоловік, Ти не проти, якщо посиджу поруч? Ось раптом і до тебе хтось вийду.
А нічого…
Чоловік подав стілець і знову сказав:
Сина мого звати Семен, йому одинадцять. А ти?
Петро, мені десять.
Дякую, Петро, кивнув чоловік. Петрик і сам не розумів за що йому дякувати.
Наступного дня палата не вщухала: до Семена ходили лікарі, ставили крапельниці, а батько ночами залишався біля сина. Хлопчина ворухався, мурмотів уві сні, але не відкривав очиць. Здавалось, ніби просто спить.
Вдень прийшли бабця з дідом і молода жінка мати Семена. Висока, струнка, з кучерявим хвостом, обличчя бліде, очі заплакані. Підвели її до сина, посадили біля ліжка. Вона безупинно гладила його по голові і тихенько щось шепотіла.
Може, переведете хлопця? стурбовано попросив батько, кивнув на Петра, хвилюючись за дружину.
Так, сьогодні переведемо.
Лікар, ніби випадково, звернувся до Петра:
Як ти, козаче? Боляче?
Трішки.
Ніч Петрикові далася тяжко шов болів, був страшний катетер. Їсти й досі не давали. Забули? Не до нього…
Вставай потихенько, вже можна. Переведемо у сусідню палату. Давай, розгойдуйся. Медсестра зараз катетер зніме.
Петрик нетямився від нетерпіння, але санітарка не поспішала. У палату заходили сторонні.
Тільки тепер він осмислив Семен вмирає. Він не приходив до тями, а рідні шепотіли й ходили, тривожно обличчями.
Вдень біля ліжка Семена залишилась дівчина. Петрик її соромився. Коли медсестра прийшла знімати катетер, натякнув не по собі. Та відмахнулась:
Та хто ти їй? Не до тебе їй! Зараз і все.
Швидко впоралися, але Петрик все ще лежав, відчуваючи вже свободу геть, катетер випав. Голий, не знає, де одяг. Дівчина то на вікно дивилася, то на Семена, турботливо поправляла ковдру, змочувала губи водою. А Петрик лише шкодував, що не спитав медсестру про свій одяг.
«Та кому ти потрібний!» підсумував подумки.
Та минуло трохи часу, і він вирішив сісти. Повернувся притулився ковдрою, сів.
Дівчина помітила:
Тобі допомогти?
Та ні… аж голова закрутилася, він ліг назад.
Але за хвилину знову сів.
А ви не знаєте, куди речі мої поділи? звернувся.
Вона нічого не знала, але пообіцяла дізнатися.
Тільки ти, сиди, спостерігай за Сємком, гаразд?
Спробував встати, обгорнувшись ковдрою, ноги підкошувалися, до дверей підходити боявся. Не думав, що буде так важко просто пройти по палаті.
Нарешті принесли вбрання не його, а лікарняне.
Я відвернусь, не соромся, сказала дівчина.
Він натягнув штани. Все було велике, довелось шнурок затягувати, що Петрик добре умів. Штани довгі підвертати треба, а зігнутись важко. Лише коли пішов, чіпляючись за холоші, дівчина помітила проблему:
Ого! Великі ж! Давай підтягну тобі присіла, почала клопотати так довго, що Петрикові стало недобре.
Я зараз упаду…
Давай-давай, підтримала, посадила на стілець. Глянь, ти ж іще зовсім хворий! Їв сьогодні? Як тебе звати?
Петро.
А я Лідія. Петре, тут би біля тебе хоч мама… Телефон є? Ні? Може, тато чи хтось, з ким ти живеш?
Та нормально все, краще вже. Я піду, до вбиральні.
Він ледве доповз до вбиральні, подивився у дзеркало. Ого… Очі аж сині, губи білі. Лише чорні очі, як воронячі крила, палають. Колись одна вихователька казала: «Правда, як Воробець очі, як у птиці». Так і прозвали: Ворон. Петро цим гордився.
Облився холодною водою одразу легше стало. Зявилася Лідія принесла йому кисіль.
А їсти що? Встаєш уже йди сам у їдальню.
Куди?
Праворуч, по сходах і знову праворуч. Голодний носом знайдеш, жартувала медсестра.
Та він ледве йшов! Я за киселем для нього сама прийду! Більше йому нічого, обурилась Лідія.
Лежати Петрику остогидло, він ходив між ліжками. Глянув на Семена гарний хлопчик, як дівчинка. Кучерявий, схожий на маму. Лише дуже худий.
Він що, помирає? спитав просто, як уміють лише діти з інтернату.
Дівчина здригнулася.
Не знаємо. Лікували довго, чотири операції… Останні на кишківнику. Його батьки знемагають… Я тітка його, татова сестра. Але бувають дива, чи не так?
Не знаю, сів Петро на свою койку.
Думки його все крутилися навколо Семена. Інше життя, як у фільмі мама, тато, бабуся, рідні… А зараз лежить тут, і помирає.
Не пощастило…
Петрика так і не перевели. Ввечері знову зявився у Семена батько, суєта посилилась, і Петро чув їхні розмови: що за весь день до нього ніхто не заглянув.
Петре, сказали лікарі, ти сирота? запитав батько Семена.
Так.
Може, тобі варто перейти до іншої палати? Бо Семен у важкому… чоловік глибоко вдихнув.
Ні, мені й тут нормально. Можна залишуся?
Дні збігали однаково. Петро підхопив температуру перевели до палати зі старими. Нудився, заглядав до Семена. Його ніхто не виганяв.
Виписку відклали.
За той час батько Семена Дмитро Єгорович уже дізнався все про Петрика. Питав, слухав уривки з розмов. Приніс Петру трохи свого одягу. Петрик звик носити чуже, подякував, але зиркнув у кут на Семена.
Це його речі?
Його…
А якщо він виживе?
Дмитро Єгорович глянув з подивом. У їх родині вголос це слово не виголошували «помре». Менше про смерть, вона не для дітей. Страшно сказати!
Лише одного разу, у вибуху болю, плакала Соня: «Чому?! Чому ми зробили все, а він усе одно помирає?! Для чого ці зусилля?!»
Коли відходить рідна душа згасає й тіло. Соня не витримала більше жити не хотіла без сина. Вколювали заспокійливі, але не допомагало.
А якщо не помре? спитав Петро.
Дмитро насмілився відповісти чесно.
На жаль, він уже не виживе. Він на межі, Петре.
Це боляче вмирати? Петрик притискав Семенову сорочку, дивився на хлопця з глибоким співчуттям.
Не так, як здається. Засинає, швидше, ніж ти встигнеш збагнути. Ми даємо знеболювальне. Для того ми і тут.
Але ж він рухається.
Так, тому продовжуємо говорити з ним. Надіємось, що чує. Але й це не напевно…
Фактично, сімя цілодобово чергувала біля Семена. Одного разу ввечері Дмитро вийшов із палати, залишивши біля ліжка Петра. Коли повернувся, зупинився на порозі.
Петро сидів, тримав Семена за тонку руку й розповідав:
… а маму свою ніде не знаю. Може, вже нема її. Кинула, ну й що. Якби приїхала, я б пробачив. Не віриш? А дарма… А ти не вмирай. Дивись, як мама твоя страждає. Отець добрий. Мені б такого… Я б за нього тримався. А сорочку і штани віддам тобі. Я акуратно, не брудню. У мене ще таких багато… Ти тільки тримайся. Старайся з усіх сил…
Дмитро ледве не захрипів від каменя в горлі. Петро підскочив.
Він чув! Руку стискав. Чесно! Не вірите?
Вірю, Петре, вірю. Думаю чує.
Родина Семена чекала кінця. Вони зробили все лікували його й у Києві, і у Львові. Завдяки цьому Семен прожив до одинадцяти. Він звик до хвороби, прийняв її. А мама? Соня ночами сиділа біля нього у лікарнях, стояла під владними кабінетами, молилась у церквах. Дмитро був разом, але він чоловік, мав бути сильнішим.
Сили її остаточно закінчились, коли стало ясно сина не врятувати. Тоді їй кололи заспокійливі.
Говори з ним, Петре. Йому це треба. Я думаю, він чує.
Розмови цього хлопця-з-вулиці були для Дмитра ковтком повітря. Він слухав за зачиненими дверима і розумів, що Петро особливий.
…Уяви, як мені руку Сом раніше зламав аж потемніло все. Думав, кричатиму, а я ні. Встав, трусився, пішов до медсестри. Потім зажило, як нове. І у тебе пройде перелом серйозніший, ніж твоя хвороба. Тож тримайся, брате.
Семен помер уночі. Петро цього не помітив, йому не сказали. Вранці, піднімаючись на сніданок, він вирішив заглянути до сусідів.
На ліжку, де лежав Семен, уже поралась нова людина.
А де той…? кивнув Петро на застелену постіль.
Не було нікого, відказав новий пацієнт.
Петро щодуху побіг на пост медсестри тієї не знайшов, влетів до ординаторської, доки не знайшов іншого лікаря.
Семен! Де Семен? Вивезли? Куди?
Семен? пересвідчився лікар. О, бачиш… Він був тяжко хворий…
Він помер? перебив Петро.
Лікар кивнув.
На жаль, буває.
Петро відступив до дверей. У нього палало все всередині на лікарню, лікарів, увесь цей світ.
Навіть подумки лаятися хотілося.
У коридорі прибиральниця мила підлогу Петро ногою перекинув їй відро. Вода розлілася, вигуки, крики, вилетіли лікарі й медсестри, всі бурчали, сварили а Петро захлопнувся в палату, сів на койку й затис вуха.
Ціла лікарня, стільки «фахівців», а врятувати не змогли…
Чому Семен, з яким навіть не говорили нормально, став другом? Сам Петро не розумів. Але так було. Петро поділився з ним усім, що мав і про свою маму, і про ту пісню, і про бійки, і про все-все…
Одної ночі, ще в палаті, наснилось Петрику, як Семен встав, трішки усміхнувся. Петрик кинувся до нього, хотів підхопити а Семен сказав: «Не чіпай мене, дай посидіти» і почав розповідати.
Петро не запамятав сюжету сну, але знав тоді Семен говорив з ним. Раптом хлопець озирнувся на вікно, поліз на підвіконня. Петро уві сні злякався, що той впаде, і від жаху прокинувся.
За вікном хитались гілки, світила місяць. Семен метлявся на ліжку, а втомлений батько дрімав.
Тоді Петро присів на його ліжко, взяв за худющі руки і несподівано для себе затягнув ту саму колискову:
Котик-кіш, сіренький хвостик,
Спи, малюк, спи.
Лапки білі, вушка чорні,
Спи, малюк, спи…
Відтоді Петро в думках говорив із Семеном. Той розповідав про дитинство, море, бабусю-дідуся, про те, як мама будить його ранком. Усе, чого Петро навіть уявити не міг, усе Семен у його фантазіях йому показував.
Петро уявляв собі сімю, як бачив у фільмах: у всіх окремі ліжка, в шафці у кожного свій куточок, щочетверга рибний день, а чай мама розливає ополоником.
***
Дивно, але коли Дмитро поховав сина, полегшено видихнув. Не тому, що був байдужий, ні. Просто мучилась уся родина, мучився син. Далі прийняття.
Все частіше думав про Петрика.
Звісно, про усиновлення говорити не час. Соня цього не зрозуміє. Невже можна замінити дитину іншою? Ні. Портрет Семена середкімнати, дружина ходить щодня на цвинтар, запалює свічки, молиться. Вісім років тому позаматкова вагітність, дітей більше не буде.
А в Петра ніколи не буде матері й батька…
Він інший, не такий мякий, як Семен, різкуватий, чорнявий. Але Дмитро чув, як Петро розмовляв, бачив світла й чиста душа у хлопця.
Соню, був у лікарні, Петрика виписали.
Для чого ти туди їздив? здивувалась вона.
Медичні папери Семенові забирав. А ще… кажуть, Петро там концерт влаштував, коли дізнався про Семена. Скандалив.
Дурненький, зітхнула Соня.
Саме так…
Не хвилюйся за мене, Дімо. Приймаю, вчуся жити далі. Працюй…
Добре.
Лише про хлопчика не говори поки, гаразд?
Дмитро мовчав але поїхав у дитбудинок на вихідних. Щось там його кликало.
Домовитися про зустріч не вдалося підозріло питали, допитували. Директорка насторожена. Скільки пояснював нічого не давало.
Але він не відступив. Згадав, що у класної керівниці, Тетяни Савченко, двоюрідна сестра працює у соціальних службах.
Все швидко зясувалось вже за день Дмитро був у неї. Розмовляли багато, Таня порадила лиш одного без згоди дружини й самого хлопчика нічого не буде.
Дмитро у соцслужбі взяв список документів для опіки чи всиновлення. Тут віднеслися доброзичливо, обіцяли посприяти.
Дружині жодного слова. А Лідії сестрі і татові розповів. Ліза зраділа хлопець їй сподобався. Обіцяла й з Сонею поговорити.
Та Соня плакала щоразу, як мова заходила про Петра.
Він не замінить Семена! Неужели ви не розумієте?!
Ми і не хочемо замінювати. Просто… він сирота, і ми тепер ніби теж… він не такий, як Сема, але почув би ти, як він молився за Семка, як дорожив ним! Цей хлопець мене самого підбадьорив, а я дорослий чоловік… Просто познайоммося, прошу тебе!
Тільки не тисни на мене…
Це була перша поступка.
На першій зустрічі Петро здавався розгубленим, сторожко дивився під ноги, трохи тряс руками. Навіть руки Дмитру не подав. Тетяна не втручалася, Дмитро теленькав щось дрібне, щоби розрядити тишу. На хлопцеві було очевидне напруження його відпустили раніше.
Ось тобі й хоробрий!
Не дуже хоче до нас, так? засмучено спитав Дмитро, йдучи додому.
Навпаки, відказала Тетяна. Він мріє, щоб ви його забрали. Старатиметься настільки, що аж страшно. Але дуже боїться не виправдати надій.
Ми такі страшні?
Ви справжні батьки, як у нього ніколи не було. Він не знає, як із вами поводитись, боїться вам не сподобатися. Тепер він тільки про вас і думає.
Вирішили покликати Петра гостем. Він ще не погодився і Соня вагається.
Коли привіз його Дмитро, стали пити чай. Петро весь у поту, довго дивився в кухоль, боявся щось узяти, а навіть глянути на ці красиві речі у домі не смів. Відчував, ніби місця йому тут мало, а дорослі занадто близько.
Страшенно боявся Соню.
Коли у Дмитра впала ложка, Петро здригнувся й сказав:
Кабзаць, взагалі.
Кабзаць, справді! Безрукий я! А ти чого не їси? відверто засміявся Дмитро.
Він проковтнув картоплю, але жував напружено.
Та розслабся! підбадьорив.
Петь, а хочеш покажу тобі кімнату Семка? підняла Соня.
Очі Петра загорілись. Він кивнув.
Увійшов до кімнати Семена відразу побачив його велику фотографію: трохи не такий, як у лікарні, веселий, усміхнений. Душа аж потяглася побачити друга живим тут, зараз! Так хотілося вірити: Семен і справді поруч!
О! Семко! Привіт! швидко підійшов до портрета, провів пальцем по рамі, зиркнув на Соню. Тут він товстіший.
Так, таким він був колись. А потім… не могла продовжувати.
Перед тим, як помер, так? безпардонно випалив Петро й погладив по рамі. Покажіть, як жив?
Соня не зрозуміла, але взяла альбом.
Ти знаєш, я зараз не готова, добре? Не можу. Дивися сам.
Петро сів на диван, переглядав фотографії. Соня підійшла до вікна.
Ось, це він? Малий ще. Так?
Вона сіла поруч і несподівано для себе почала дивитися світлини з Петром разом. Коментував чуйно, сміявся:
Класний… Веселий… кумедний…
Усе цікавило питав, розпитував.
Відкрив фото з моря вигукнув:
О! Море! Він мені говорив, що ви їздили.
Соня скрушно похитала головою.
Говорив? Але ж… він давно не міг казати…
Петрик усміхнувся сумно:
Мені розповідав.
Соня не сперечалась. Відчувала, що поряд із цим простим хлопцем сум і біль затихають, наче й сама легше з ним переносить втрату.
Вона зібралась із силами й спитала:
Петре, а якби ми тебе хотіли всиновити погодився б?
Хлопець напружився, мовчав, перегортав сторінки.
Не знаю. Семен класний був. А я… Я не вмію бути лагідним.
І тут Соня міцно обійняла його.
От і добре, ми ж тебе не замість Семка хочемо, а як його великого друга.
Петро злякався, напружився його давно ніхто не торкався так щиро. Запах жіночих рук, тепло, відчуття… Щоб не розплакатись, продовжував гортає сторінки, не бачачи, що перед очима, а Соня легенько кивала його, не відпускала.
І ось Петрик ніколи, ніколи не плакав. А тут… грудку підкотив до горла й пішла сльоза.
Ти плачеш, Петрику? Не плач, а то і я розплачусь. Тримайся, ти ж козак! Маєш бути сильним! Соня обтирала йому сльози руками.
Ці слова він чув давно…
Вікно в кімнаті було відчинене. Повітря свіже, надувало фіранку кулястою, зелень за вікном тішила. А з портрета Семен дивився лагідно.
І Петро, мало не малюк, запитав:
А ви, часом, не знаєте таку пісню:
«Котик-кіш, сіренький хвостик,
Спи, малюк, спи…»
Чула. Це колискова, здається. Може, навчитися?
Петро кивнув. Більше йому й не треба було нічого…
