Хвіртка в Петровича не зачиняється з минулого літа. Засув зірвався, коли він штовхнув її плечем — руки були зайняті відрами. Відтоді дверцята бовтаються на одній петлі, і вітер грюкає ними ночами, ніби хтось приходить і йде, не наважуючись увійти.
Петрович звик. Він взагалі до всього звикає швидко. До того, що жінка померла три роки тому. До того, що син телефонує раз на місяць, по неділях, і розмова вкладається в чотири хвилини. До того, що город заростає лободою, бо спина не дає нахилитися, а наймати поміч — це визнати, що не справляєшся.
Кішка прийшла у вересні. Сіра, з білою плямою на грудях і рваним вухом. Сіла біля ґанку й дивиться на двері. Не нявкає. Не треться об ноги. Просто сидить, наче прийшла у справі й чекає прийому.
Петрович вийшов, глянув на неї й каже:
— Мені самому їсти нічого.
Кішка не пішла.
Він повернувся в хату, дістав із холодильника шматок вареної тріски, поклав на газету й виніс на ґанок. Кішка з’їла рибу, облизалася й знову сіла на те саме місце.
— Ну й сиди, — каже Петрович.
До жовтня вона живе в хаті. Не тому, що Петрович покликав, а тому що одного ранку він відчинив двері й виявив, що кішка спить на килимку в передпокої. Як пробралася — незрозуміло. Двері були зачинені. Потім він помітив, що кватирка на кухні не защіпається до кінця, і зрозумів.
Він не лагодить кватирку.
Сусідський хлопчик Тьома ходить повз хату Петровича щодня. Йому дев’ять років, він вчиться в третьому класі й вертається зі школи через завулок, бо так коротше. Хвіртка зірваним засувом стоїть рівно на його маршруті. Тьома завжди дивиться у двір — не з цікавості, а тому що в Петровича за сараєм росте стара яблуня, і восени під нею лежать яблука, жовті, дрібні, кислі, але Тьома все одно підбирає й їсть.
Зараз яблук немає. Але звичка дивитися лишилася.
Того четверга Тьома йде зі школи й бачить: Петрович стоїть на ґанку з полотняним мішком у руках. Мішок ворушиться.
Тьома зупиняється біля хвіртки. Мішок у руках Петровича смикається, і щось усередині шкрябає, глухо, мов нігтями по дошці.
Петрович не бачить хлопчика. Він спускається з ґанку, йде через двір до машини — старої «Ниви», що стоїть біля плоту, вкрита кіркою бруду. Відчиняє задні двері, кладе мішок на сидіння й вертається в хату.
Тьома стоїть і не рухається. Серце калатає, наче він біг, хоча стоїть на місці. Він бачив біля хати Петровича кішку. Сіру, з білою плямою. Вона іноді сидить на підвіконні й дивиться на вулицю. Тьома одного разу махнув їй рукою, і кішка нахилила голову, наче не зрозуміла.
Мішок. Кішка в мішку. Тьома знає, що це таке. Бабуся розповідала, що колись у селі кошенят топили в річці. Не від злості, а тому що годувати нікому. Бабуся казала це спокійно, як про погоду, і Тьома тоді не міг заснути до півночі, бо уявляв мішок, який опускається в чорну воду.
Петрович виходить знову. Тепер у руках у нього картонна коробка. Він ставить її на заднє сидіння поруч із мішком, сідає за кермо й заводить мотор. «Нива» кашляє, фиркає й виповзає з двору через відчинені ворота.
Тьома притискається до плоту, щоб машина не зачепила. Петрович проїжджає повз і не повертає голови.
Хлопчик біжить додому.
Мати, Оксана, стоїть на кухні й ріже цибулю. Очі червоні, але не від сліз, а від цибулі. Тьома влітає в передпокій, не роззувшись, і з порога випалює:
— Мам, Петрович кішку в мішок запхав і повіз!
Оксана відкладає ніж.
— Яку кішку?
— Сіру, з білою плямою! Вона в нього жила! Він її в мішок і в машину!
— Тьомо, роззуйся. Ти всю підлогу…
— Мам! Він її топити повіз! Або в ліс викинути!
Оксана витирає руки об рушник. Дивиться на сина. Він стоїть у розстебнутій куртці, з портфелем на одному плечі, і нижня губа в нього тремтить. Не плаче, але на межі.
— Тьомо, сядь. Ми не знаємо, куди він її повіз. Може, до ветеринара.
— До ветеринара не в мішку возять! У переносці!
І тут Оксана не знаходить що відповісти. Бо син правий. До ветеринара в мішку не возять.
— Гаразд, — каже вона. — Я поговорю з Петровичем, коли він повернеться.
— А якщо буде пізно?
— Тьомо.
— А якщо буде пізно, мам?
Оксана знімає фартух.
— Збирайся. Поїдемо.
Вона не знає, навіщо це робить. Петрович сусідить двадцять років. Тихий, небагатослівний мужик, який раніше працював механіком на заводі, а тепер сидить на пенсії й лагодить сусідам дрібнички за символічні гроші. Не п’є. Не скандалить. Після смерті жінки став ще тихіше, ніби звук зменшили на кілька поділок. Оксана носить йому банки з варенням на Новий рік, і він щоразу каже те саме: «Ну навіщо, Оксан, не треба було». Бере. І наступного разу знову каже «не треба було».
Не схожий на людину, яка топить кішок.
Але мішок ворушився. Тьома це бачив.
Оксана виїжджає з гаража. Тьома сідає поруч, пристібається й дивиться у вікно, наче кішка може опинитися десь на дорозі. Їхати нікуди — вони не знають, куди повернув Петрович. У бік річки? У бік лісу? До траси?
— До річки, — каже Тьома з упевненістю.
— Чому до річки?
— Бо бабуся казала, що завжди до річки.
Оксана звертає до річки. Не тому, що вірить у бабусині історії. А тому що в неї немає іншого плану, а Тьома дивиться на неї так, як дивляться діти, коли чекають, що дорослий усе виправить.
Дорога до річки йде через поле, потім через березовий гай, потім різко вниз, до мосту. Міст старий, дерев’яний, по ньому їздять тільки влітку. Зараз частіше об’їжджають через Вільшану, це гак у вісім кілометрів, але зате асфальт.
«Ниви» біля мосту немає.
— Його тут нема, — каже Оксана.
Тьома не відповідає. Він дивиться на річку. Вона не замерзла, бо лютий видався теплий, і вода тече мутна, сіро-коричнева, з темними плямами біля берегів.
— Поїхали назад, — каже Оксана м’яко.
— Через Вільшану, — просить Тьома.
Вони їдуть через Вільшану.
«Ниву» вони бачать на зворотному шляху. Вона стоїть біля узбіччя на виїзді з Вільшани, перед довгою одноповерховою будівлею з вивіскою «Ветеринарна станція». Вивіска стара, літери вицвіли, і «станція» читається як «с анція». Поряд із дверима висить оголошення на аркуші А4, але здалеку не розібрати.
Оксана зупиняється.
— Тьомо, почекай у машині.
— Ні.
— Я піду з тобою.
Вона не сперечається.
Усередині пахне хлоркою й чимось солодким, як пахне в аптеках. За стійкою сидить жінка в синьому халаті й пише щось у журналі. У коридорі на стільцях — нікого. Через зачинені двері з табличкою «Приймальня» чути голос. Оксана впізнає його відразу.
Петрович.
Вона підходить до дверей і зупиняється. Тьома стоїть поряд, вчепившись у її руку.
Двері прочинені.
Петрович сидить на табуреті перед металевим столом. На столі, на чистій клейонці, лежить кішка. Сіра, з білою плямою на грудях. Жива. Ветеринар, молодий чоловік в окулярах, обмацує їй живіт. Кішка лежить спокійно, тільки хвість смикається.
— Коли помітили? — питає ветеринар.
— Три дні тому. Перестала їсти. Потім почала ховатися. Під ночви залізла й не виходила. Я її ледве дістав.
— У чому привезли?
— У мішку. У мене переноски нема. Купив би, та в нашому магазині нема, а в місто їхати… Я дірки в мішку пробив, щоб дихала. І підстилку поклав.
Ветеринар киває. Натискає на живіт кішки й затримує руку.
— Петровичу, у вашої кішки не хвороба. У вашої кішки кошенята. За тиждень, може, десять днів.
Петрович знімає кепку. Тре лоба. Надягає назад.
— Кошенята?
— Троє або четверо, на відчуття. Вона не стара, здорова, роди мають пройти нормально.
— Я думав, вона вмирає, — каже Петрович тихо. — Не їсть. Ховається. Нявкає вночі, тихо так, наче скаржиться. Я думав усе, кінець.
Ветеринар усміхається.
— Не кінець. Навпаки. Початок.
Петрович дивиться на кішку. Вона повертає голову й примружується на нього, наче каже: «Ну що, розібрався?»
Він простягає руку й гладить її між вухами. Раз. Вдруге. Кішка притискає вуха й муркоче, і звук іде по металевому столу, як вібрація.
Тьома за дверима перестає дихати. Він усе чув. Оксана кладе руку йому на плече й відчуває, як хлопчик м’якне, наче з нього вийняли стрижень, на якому він тримався останню годину.
Вона штовхає двері.
Петрович обертається. Бачить Оксану. Бачить Тьому. Дивується.
— Оксан? Ти чого тут?
Оксана відкриває рота й закриває. Бо сказати «ми думали, що ти кішку топити повіз» — соромно, безглуздо й неможливо. Але Тьома її випереджає.
— Петровичу, я бачив, як ви кішку в мішок запхали. Я думав, ви її… ну…
Він не договорює. Петрович дивиться на хлопчика, і на його обличчі відбувається щось повільне й складне, наче він з окремих слів збирає цілу картину.
— Ти думав, я її втопити хотів?
Тьома киває.
Петрович мовчить. Потім встає, підходить до хлопчика й сідає навпочіпки. Коліна хрускають, і Петрович кривиться, але не випрямляється.
— Тьомо. Я б не став. Чуєш? Не став би ніколи.
— Я знаю. Тепер знаю.
— Мішок — бо переноски нема. Вона не любить, коли її тримаєш. Виривається. А в мішку їй темно й спокійно. Я старий светр туди поклав, щоб м’яко було.
— Я бачив, що мішок ворушиться. І злякався.
Петрович кладе руку хлопчикові на плече. Долоня велика, важка, з жовтими мозолями.
— Правильно, що злякався, — каже Петрович серйозно. — Правильно, що побіг. Якби по-справжньому так було, ти б встиг.
Кішка на столі перестає муркотіти й дивиться на них, наче розуміє, про що говорять. Ветеринар мовчки записує щось у карту.
Оксана відвертається до вікна. За вікном валить перший сніг, дрібний, сухий, і ліхтар біля ґанку ветеринарної станції схожий на тьмяне сонце в білій хмарі.
Картонна коробка, яку Петрович ставив у машину після мішка, стоїть на підлозі біля столу. Відкрита. Усередині лежить старий рушник, миска з водою, прикрита пакетом, щоб не розплескалася, і пакетик корму. Котячого. Який у їхньому селі продається тільки в одному магазині, у тітки Люби, і коштує дорого. Петрович купив його заздалегідь.
Додому їдуть у темряві. Тьома сидить на задньому сидінні й мовчить. Не спить, просто мовчить, як дорослий, у якого слова скінчилися, а думки ще ні.
— Мам, — каже він уже на під’їзді до хати, — а можна мені до Петровича сходити? Коли кошенята народяться?
— Можна. Якщо він не проти.
— Він не буде проти.
Оксана не питає, звідки така впевненість. Бо бачила, як Петрович дивився на хлопчика в кабінеті ветеринара, і в тому погляді було щось, чого вона давно не помічала в сусіда. Не вдячність. Щось простіше й важливіше. Наче його вперше за три роки побачили не через паркан, а зблизька.
Кошенята народилися через дев’ять днів. Четверо. Троє сірих і один білий, з темною плямою на спині, схожою на кляксу.
Тьома приходить того ж вечора. Петрович відчиняє двері й впускає його без слів. Хлопчик сідає на підлогу біля коробки, де кішка лежить з кошенятами, і сидить так пів години, не ворушачись.
— Цей на тебе схожий, — каже Петрович, показуючи на білого. — Такий же метушливий.
— Він же лежить.
— Зачекай.
Хвіртку Петрович лагодить. Тьома допомагає, тримає петлю, поки Петрович закручує болти. Новий засув купує Оксана. Приносить у пакеті разом із банкою варення. Петрович каже: «Ну навіщо, Оксан, не треба було». Але засув приладнує того ж дня.
Тепер хвіртка зачиняється щільно, і вітер більше не грюкає нею ночами. Але Тьома все одно заходить через неї щодня після школи. Відчиняє, входить, зачиняє за собою. Засув цокає рівно й коротко, як крапка в кінці речення.
Білого кошеняти Тьома забирає собі, коли той підростає. Називає Біляш. Петрович чує ім’я, хмикає й нічого не каже. Тільки гладить кішку, яка сидить на підвіконні й дивиться, як хлопчик несе її сина через двір.
Кішка проводжає їх поглядом до хвіртки. Потім відвертається й згортається на підвіконні.
