Лікарняне вікно у Львові було широко прочинене. На світанку його раптом розчинила медсестра з мяким акцентом. Повітря було свіже, фіранки тремтіли від ранкового повіву, за шибкою вигравав зелений лист вяза, а до липневої спекоти ще залишалося багато часу. Мрякий гавкіт за вікном змішувався з шепотом медсестри.
Петрусь так звали його тут усі, пережив операцію на апендиксі. Казали, що ледь встигли, було складно наче в старих казках, сам на межі. А Петрусь і не боявся зовсім.
Колець не страшно? усміхалася Оленка-медсестра, випускаючи повітря зі шприца, що нагадував їй химерне молочарське відро.
Петрусь повернувся на бік вставати ще не дозволяли. «Злякати мене уколом» подумав. Здавалося, навіть мухи цього ранку жаліли його.
Привезли його з провулка біля старої болотої крамниці. Там його і прихопило. Дім він мав дитбудинок на Городоцькій. Просто з хлопцями поверталися з ярмарку, де намагалися підзаробити якусь копійку і тут раптом біль зломив його вдвічі. Шкодував Петрусь про одне: підставив Леська й малого Сергійчика у дитбудинку тепер буде галас.
Вчора після операції забігала Марина Петрівна заступниця завідуючої. Зображала турботу, схиляла до нього брови-підкови, щось шепотіла, але він був ще в тумані наркозу памятав лише милосердний її шурхіт та її гортанні голоси переходили в рипіння дверей.
Чому ж не схопило його вже на території притулку, де й стіни допомагають? Все, мабуть, через ті кляті гнилі абрикоси дали на ринку ящик недоїдків, а вони виявилися як мед солодкими. От і напаскудився
Гей, козаче, як почуваєшся? старший лікар із кучерявими щетинистими руками перевірив шов. Все позаду. Вже не страшно.
Я й не боявся, буркнув Петрусь.
Ого! Суворий ти в нас… Але слухай сюди, відважний: їсти тобі нічого не можна, гостинців зась. Трохи потерпи. Ввечері дамо узвар.
Петрусь серйозно хитав головою з поваги, не з надії. Він знав: приносити ласощі йому нікому. У дитбудинку на нього сердились і за самовільний вихід, і за неприємності персоналу. На ринок вони ходили нишком, через дірку в паркані, лиш сама ніч могла їх здати…
Та й справді був відважний, бо життя привчило. Народився випадково, як здається, на світі з примусу обставин. Мати одразу віддала, навіть не бачила. Але Петрусь не тримав зла у всесвітніх снах прощають і матерів, і зламані груші. Дяк їй, що дала жити.
До трьох років Петрусь крутився у пелюшках у будинку немовля, потім у дитбудинку біля Тернополя, далі під Чернівцями. Все, що памятав бійка за котлету в їдальні як вікова традиція. Не лише їжа була предметом битв штани, книжки, навушники, ще й теплі шкарпетки. Силу він мав від природи не злості, не від печалі.
Його голова рясніла шрамами одного разу місцева перукарка аж розплакалась, коли побачила, як нерівно вється їхній слід. Але чого плакати? Петрусь давно забув, як воно, плакати.
Тепер, лежачи з новим вже шрамом на животі, він сміявся з дорослих наївних спроб лякати його укольчиками.
Він вважав старших холодними і розрахунковими, як рахівники в бухгалтерії. Він хлопець, вісім років без родини, гартований. Давні правила навчився собі сам писати крейдою на долоні.
Лише одна доросла жінка снилась йому у химерних снах. Вона випадково зявилась у його житті, коли йому було шість, у попередньому дитбудинку під Тернополем. Одягнена тепло, з лагідною усмішкою, пахла свіжими яблуками. Сопіла йому на вушко: «Будь сильним, Петрусю. Їж добре. Собою дорожи. Тобі буде непросто, але мусиш впоратися. Просто старайся, серденько, добре?»
Потім вона співала загадкову пісню. Пізніше, виростаючи під скорботною стелею дитбудинку, Петрусь тихо наспівував її собі ночами:
Котик-буркотик, пухнастий хвостик,
Баю-бай, мій малий,
Сірий хвостик, лапки білі,
Баю-бай, баю-бай,
Лапки білі, вушка чорні,
Баю-бай, ох, баю-бай
Він памятав її руки сонячні, її запах і сині очі. А колискову ту згадував завжди, як ставало нестерпно самотньо. Потім вона розчинилась у повітрі, як марево, залишивши йому пісню.
Оленка закрила вікно і заходила до іншої ліжка. Петрусь зрадів самому в палаті лежати нудно, а тут змінився простір, як у нічному сні.
В палату вкотилася медична каталка і з нею натовп дорослих в білих халатах, схожих на примар. Петрусь бачити міг не все, але розрізнив: тонкий гостроносий хлопчик, над ним крапельниця, обличчя майже прозоре.
Ні медсестра, ні батько, ні Петрусь не вели розмов, лише кидались окремими фразами:
Спатиме він, казала медсестра.
Добре… кивав чоловік.
Він залишився із сином, опустивши погляд. Петрусь ворочався, скрипнула койка. Чоловік обернувсь. Утома залягала у рисках під очима, але посмішка дивно тепла.
Доброго дня… ледь чутно, як з іншого світу, мовив він.
Доброго… відповів Петрусь.
Чоловік переніс стілець ближче:
Тобі апендикс різали?
Ага.
То добре, виживеш. Не болить вже?
Сіромаха я, не що б і їсти мені усміхнувся Петрусь.
Я б і гостинців приніс, та дозволу лікаря не маю. А мій хлопець Семен. Одиннадцять років.
Я Петро, мені десять.
Дякую, Петре, що не протестуєш
Весь наступний день палата плавала у мареві відвідувачів і крапельниць. Батько Семена ночував тут же. Семен ніби спав, рухав руками, але не пробуджував обличчя.
Потім приїхали аж троє бабуся з дідом та висока кучерява жінка. Мати Семена, Олена Григорівна. Очі у неї червоні, наче макове поле. Всадили її біля ліжка, вона шепотіла і гладила його, як весняну кішку.
Десь під кінець дня запитали від переводу Петра до іншої палати з огляду на біль матері Семена.
Сьогодні переведемо, сказав лікар буденно.
Лікар підійшов до Петра:
Як, козаче? Більно?
Та так, трохи.
Вночі Петрусь майже не спав, катетер болів. Кисіль так і не дали. Нарешті встав ранком і пробрався до дзеркала у туалеті під очима чорний мак, губи білі. Тільки очі, мов воронове крило, палахкотять. «Недарма, мабуть, дали це прізвище у дитбудинку…»
Дівчина, що доглядала за Семеном його тітка Ліда допомагала з одягом. Принесли лікарняну піжаму, усе було завелике, і закручувала вона йому штани, як би готуючи до космічного польоту. Він, заточуючись, пробував піти до столової. Ліда сміялася крізь сльози: «Дай Боже, згодом поїси.»
«Потрібен ти кому-небудь!», буркнула медсестра і Петрусь відчув спокій, бо це означало його не помічають.
Декілька днів зливалися у дзюркотливе марення Петрусь ходив до Семена, сидів поряд, обережно тримав за тонку руку і розповідав йому історії зі свого життя, про бійки, про забиту маму, про колискову. Семен лежав тихо, наче все чув. Всі знали: диво вже не трапиться.
Він помирає? питав Петрусь у Ліди просто, як місяць дивиться крізь ніч.
Мабуть, так, відповідала стримано Ліда, а Петрусь сидів тихенько, торкаючись Семенових долонь.
Семина мати Софія вже майже не говорила, лише сиділа тихо, втирала сльози. Його батько, Дмитро Єгорович, щовечора довго слухав Петруся. Йому було легше в компанії чужого хлопця, ніж у мовчанні біля дружини.
Сімя знала: вижити Семенові неможливо. Вони не вимовляли цього вголос, чекали кінця.
Одного дня Петро сказав Дмитрові:
А якщо він не умре?
Дмитро здивувався. В родині слово «смерть» мовчали, а Петро сказав прямо. Було боляче, але Дмитро відверто зітхнув:
Умерти це швидко, як заснути. Ми робимо все, щоб йому не боліло.
Він мені здається меншим за мене. І гарним… Як артист якийсь.
Він добрий, погодився Дмитро.
Однієї ночі Семен помер. Ніхто нічого Петру не сказав. На ранок він дізнався від медбрата, що хлопця більше немає
Порожнеча Петрусь розсердився на лікарню. Штовхнув відро з водою, розлив усе, лаявся, потім, повернувшись у свою палату, сів на ліжко і затулив вуха руками. Весь світ був винен, що його друг покинув його. Поруч були чужі люди, які нічого не змінили.
Він згадував свою розповідь Семену про битви, колискову, про те, як, як вважав, мати його не вбила, і це вже добре.
А далі все стало схожим на сон. Приснилося Петру Семен сів на ліжку, всміхнувся ніжно. Петрусь обійняв його, а Семен прошепотів: «Не торкайся, дай просто посидіти». Він почав співати химерною прозорою мовою про море, сестер, дядька-генерала Петрусь слухав і раптом Семен, як ледь помітна тінь, рушив до вікна, став на підвіконня, хотів полетіти, і Петру став такий страшний, що він прокинувся. За вікном шаленіли крони дерев, а над палатою місяць і сірі сицилійські хмари.
Одного разу, коли брав Семенові руку, Петрусь почав наспівувати колискову:
Котик-буркотик, пухнастий хвостик,
Баю-бай, мій соколик
Тепер Петро часто подумки розмовляв із Семеном. Той розповідав, яку кімнату мав, які рибні четверги були, як мама розливала чай із черпака, як засинали всі разом під мякою ковдрою як замріяна реальність, якої Петро ніколи не мав.
***
Дивно, але батько Семена, Дмитро, коли поховав сина, почав думати про Петруся. Софія його не розуміла. Як можна когось ще взяти, коли щойно згас рідний? Хіба замінить сирота їхнього Семена? Треба було час, щоб пустота змирила їхні серця.
Та Дмитро не міг не думати. Він домовився з знайомою, Тетяною із опіки, дізнатися все про Петра. Як вони сиділи у директорки в дитбудинку, Петро був ніби з іншої планети блідий, на тінь схожий. Навіть руки не дав Дмитрові.
Він страшенно боїться, прошепотіла Тетяна. Він мріє потрапити у сімю, хай і боїться не сподобатись.
Одного разу Петро прийшов до них у гості, пив чай, боячись підняти очі.
Хочеш побачити Семенову кімнату? лагідно промовила Софія.
Коли Петро її побачив, одразу впізнав портрет друга на стіні. Підійшов, торкнувся рамки. Тут він товстіший, простодушно помітив. А де фотки з моря? Він розповідав…
Софія спочатку не хотіла розглядати фото, втім сіла поруч. Петро гортав альбом і розпитував про все. Він захоплювався його море, його іграшками, його світом, який знав лише з чужих мрій.
І раптом Софія запитала:
А якщо б ми тебе захотіли всиновити, Петре, що скажеш?
Петро, зніяковілий, зняв руки з фотоальбому.
Я не знаю… Семен добрий був. А я…
Софія раптом обійняла його, як колись та жінка у снах, теплим тілом, парфумами з бузку. Петро закамянів у її обіймах його ніхто ніколи не обіймав. І лише тоді несподівано потекли сльози. Він ніколи не плакав, та сьогодні затрусився від ридань.
Плач, хлопчику. Ти маєш право, прошепотіла Софія, обтираючи мокрі щоки Петрика.
Оновлене вікно було прочинене. Повітря пахло квітами й липовим медом, марево вечора залипало у очах свіжістю травяної хвилі. А з портрета благословенно дивився Семен мовби промовляючи: «Все буде добре».
Петрик, схлипуючи, запитав:
А ви не знаєте випадково ту пісню про котика «Котик-буркотик, пухнастий хвостик баю-бай»?
Знаю. Якщо хочеш, навчуся співати усміхнулась Софія.
Петрусь кивнув. Більше йому нічого було й потрібно.
***Увечері, коли будинок занурився у мяку тишу, Софія запалила нічник у дитячій. Вона обережно постелила ліжко для Петра, накрила його тією ж ковдрою, що колись обіймала Семена. Вікно лишилося прочиненим липовий мед і дух нічної рожі заповнювали кімнату.
Петро лежав, слухаючи, як у сусідній кімнаті тихо перемовляються дорослі. Він перебрав усі слова, що хотів би сказати, але ніяк не міг заснути. Серце його билося тривожно, але й спокійно наче після бурі.
Софія сиділа на краєчку ліжка і почала тихо наспівувати спочатку нерішуче, розтягуючи знайомі слова. Поступово голос її зміцнювався, і вже сама мелодія, проста і ніжна, розливалася по кімнаті, змиваючи темряву.
Котик-буркотик, пухнастий хвостик,
Баю-бай, мій малий
Петро мимоволі підспівував голос тремтів, але в ньому світилося життя. Йому здавалося, між стінами, під цією піснею, ледь чутно ступає Семен усміхається і хитає головою, погоджуючись: «Тримайся, братику, тепер ти тут».
Під ранок Петро заснув. Йому снилося: на подвірї під сріблястим вязом стоять двоє хлопців він і Семен. Семен бере його за руку і тягне до саду, де шумить трава і співає якийсь лелека. А поряд, у світлому вікні, чекає мама не казкова, а справжня, та, що, попри чужий біль, навчилася знову любити.
Коли Петро прокинувся, на світанку лід у душі залишився десь позаду. Новий день обіцяв не тільки біль, а й тугу надію. За вікном стиха зазначалося місто вже не чуже, а наче своє. Поряд лежало життя крихке і хоробре, як сон після сліз.
І Петро ніжно прошепотів у тишу:
Дякую.
Бо знав: нарешті, у цьому світі й для нього засвітилася домівка.
