Доля була до мене прихильною, коли звела з Давидом. Він прийшов у мене моє життя, коли я найбільше потребувала звичайної підтримки. Спершу ставши друзями, ми багато часу проводили разом, ділилися своїми хвилюваннями та радощами. Чоловік допомагав мені з важкою роботою по дому, я натомість віддячувала смачною вечерею.
Якось він затримався до пізньої ночі. Надворі почалася справжня заметіль. Давид хотів їхати, але я зупинила й попросила залишитися. Новий рік ми зустрічали уже, як пара. З одруженням також не відкладали. Весілля зробили невелике. Зі сторони нареченого були рідні, з моєї кілька колег та подруга.
Коли Давид запитав про рідню, я відповіла, що ми не спілкуємося. Більше нічого розповідати не хотіла. Правда вилізла з моєї потаємної шафи, коли я найменше того хотіла.
Перший час після весілля ми вирішили пожити для себе. Оскільки я мала власну квартиру, то Давид переїхав до мене. З весільних грошей ми зробили легенький косметичний ремонт та навіть мали змогу поїхати у невеличкий медовий місяць у Карпати.
Коли повернулися до звичного життя чоловік завів розмову про дітей. Я була не проти. Після кількох місяців невдалих спроб звернулася до лікаря. По всіх показниках я здорова й у Давида не знайшли жодних відхилень чи проблем. Просто бог діток не дає. Я довго наважувалася на цю розмову, але таки запропонувала взяти дитину з дитячого будинку.
-І ти не боїшся, що з цієї дитини може вирости майбутній алкоголік чи наркоман? – здивовано запитав у мене чоловік. – Ти знаєш у нашому селі колись була одна сім’я, яка усиновили хлопчика. Такі він зараз відбуває ув’язнення за крадіжку. Батьки не знають куди подітися від сорому й шкодують, що колись зробили добру справу.
-Я не вірю в усі ці теорії про спадковість та гени. Вважаю, що найбільша відповідальність лягає на прийомних батьків. Якщо вони зуміють знайти підхід до дитини, підібрати ключик до її зраненого серденька, тоді не виникатиме жодних проблем.
-Ти так впевнено про це говориш, ніби щось знаєш – висловив своє припущення Давид й тоді я зізналася.
Своїх батьків я не знаю, бо виросла у дитячому будинку. З усієї рідні пам’ятаю лише бабусю, яка піклувалася про мене поки не віддала богові душу. Був короткий період життя з мамою. Вона любила випивати у шумних компаніях. Оскільки після смерті бабусі все майно покійної дісталося матері, то вона й приїхала, щоб щасливо все пропити.
За мною ніхто не дивився. Бувало, що я кілька днів нічого не їла. Коли ставало дуже зле, йшла до сусідки й просила чогось поїсти. Вона бачила в якому стані я перебувала, тому звернулася у соціальні служби. До нас приїздила комісія кілька разів. Вони давали матері попередження про позбавлення батьківських прав, а вона плакала та обіцяла, що буде дбати про дитину. Актриса з неї вийшла краща, ніж мама.
Під час свого останнього візиту, комісія таки вилучила мене й після тривалого перебування у лікарні я повернулася не до мами, а до дитячого будинку. Не хочу розповідати про усі жахіття, з якими дітям доводиться там зіштовхуватися. Скажу вам так, якщо ви росли у повноцінній родині, де батьки піклувалися про вас або хоча б годували та одягали, то ви вже невимовно щасливі.
Звісно, не все було погано. За мною наглядала наша нянька Владислава Олексіївна. Чимось я їй запала в душу. Вона дуже довго збирала всі необхідні документи, щоб удочерити мене, але не встигла. Її не стало так само раптово, як і моєї бабусі. Квартира, у якій ми зараз живемо, няня заповіла мені. Вона таки встигла про мене потурбуватися.
Після почутого Давид повністю змінив свою думку та погодився взяти дитину. Нам пощастило стати батьками чудового хлопчика, Артемка. Ми робили усе, щоб ця дитина не знала потреби ні в чому. Та найголовніше, ми дали синові усю свою любов та турботу, а натомість отримали ще більше. Коли Артемку виповнилося 7, я дізналася, що вагітна. Мабуть, доля знову стала до мене прихильною.
