Медсестра принесла мені дитину. А я взяла її на руки і зблідла! Це була не моя дитина. Свого сина я впізнаю відразу! Мені достатньо лише один раз поглянути на нього. Я положила згорточок з малям на стіл і почала роздягати дитину. Медсестра невдоволено запитала:
– Що Ви робите? Часу немає. У відділенні своєї черги на виписку чекають ще декілька людей!
Я не відповідала нічого. Лише тремтячими руками роздягала дитину. Нарешті розстібнула підгузок і поглянула гнівно на медсестру:
– Де мій син? Що ви зробили з моїм сином? Принесіть мені його хутчіш! Бо я від вас мокрого місця не залишу!
Медсестрі наче мову відняло. Вона стрімголов кинулася у відділення. Через декілька хвилин до мене вийшла завідуюча. Вона тримала у руках мою крихітку. Я розревілася, бо час до цього був для мене справжнісіньким пеклом!
– Вибачте, будь ласка, нас. Просто ця дівчинка теж готується до виписки. Тільки її забирають у дім малятка. Вона здорова і така чудова! Тільки її мама написала відмову від неї. Вибачте ще раз, що ми сплутали цих діток! – виправдовувалася лікарка.
Я не стала сваритися. Адже я нарешті тримала свого синочка на руках. Я пішла до своїх рідних.
Це був святковий день. Ми повернулися не удвох, а вже утрьох у наш дім. Тільки мені чомусь було не радісно. Я постійно думала про ту дівчинку, що тримала на руках. Ці думки не давали мені спокою. Як можна відмовитися від такої милої дівчинки? Яке життя чекає її в інтернаті?
Михайло, мій чоловік, запитав мене, чому я сумна. Я спочатку розплакалася. А потім розповіла все, як є.
Чоловік мій дуже чуйний та добрий. Він у мене просо ідеальний. Через два тижні ми привезли додому ще одного члена нашої сім’ї – забрали цю дівчинку. Тепер у нас є ще донечка, а у нашого синочка – сестричка.
