На закаті літа: нове життя
У невеличкому містечку, втопленому в зелені Карпат, жила Марія, чиє життя довгі роки було пов’язане з місцевою друкарнею. Вона знала кожен куточок своєї справи, любила її всією душею, але до п’ятдесяти років втома, наче важкий камінь, впала їй на плечі.
З чоловіком, Богданом, вони виростили двох доньок. Обидві вже мали свої сім’ї та переїхали у великі міста, залишивши Марію сумувати за їхнім дзвінким сміхом та рідкими зустрічами з онуками. Вона дзвонила їм майже щовечора, жадібно ловлячи новини, але останніми роками її власні розповіді ставали все похмурішими. Втома стискала серце, а радість ніби тікала, як пісок крізь пальці.
Богдан вийшов на пенсію раніше за Марію — він був старший на десять років. Це був його другий шлюб, і спочатку їхнє життя плило рівно. Але останніми роками Богдан все частіше тягнувся до пляшки, що виводило Марію з себе. У такі моменти він ставав чужим: ні поговорити, ні подивитися на нього без болю вона не могла. Богдан же злиться у відповідь, відмахувався від її закликів до здорового життя.
Єдиною втіхою для Марії були сусідки — Наталя й Ганна. Обидві, на кілька років старші, вже п’ять років насолоджувалися пенсією. Наталя овдовіла, Ганна давно розлучилася, а їхні діти жили своїм життям у далеких містах. Але ці жінки, попри вік, палали пристрастю до подорожей.
— Як ви встигаєте стільки їздити? — дивувалася Марія, дивлячись на їх сяючі обличчя.
— Живемо скромно, Марійко, — відповідала Наталя. — Завжди так жили. Їдемо у плацкарті, не розкошуємо. Знімаємо недорогі кімнати, подорожуємо навесні чи восени, коли ціни нижчі. Вдвох — дешевше. Готуємо самі: салатик, рибку підсмажимо — і ситі.
— Точно, — підхоплювала Ганна. — На свята та дні народження діти й друзі знають, що нам дарувати. Не торти чи букети, а гроші на поїздки! Ми все прораховуємо: маршрути, екскурсії, витрати.
— Як же це чудово! — зітхала Марія, але в її голосі лунала туга. — А я з дому нікуди. Богдан, наче грізна хмара, сидить на дивані, чекає мене з роботи. Годувати його треба, вислуховувати, а я після зміни ледь жива.
— Візьми відпустку, домовся з ним, — запропонували подруги. — Поїдемо з нами на Закарпаття! Там гори, повітря цілюще. А може, й його візьмемо?
— Та ви що? — відмахнулася Марія. — Богдан нікуди не поїде. Друзів у нього нема, бажання рухатися — теж. Як на пенсію вийшов, так на дивані й осів. Їсть, спить, телевізор дивиться.
— А ти запитай, — наполягали сусідки. — Не вирішуй за нього.
Але Марії не довелося починати цю розмову. Її світ розвалився, коли в матері стався інфаркт. Усі думки були лише про неї. Батьки жили в тому ж містечку, і батько, попри свої вісімдесят, був поруч із матір’ю. Але Марія кожного дня мчала до лікарні, радіючи кожному поліпшенню в стані мами.
Богдан же, замість підтримки, злився. Його дратувало, що дружина пізно повертається, а коли Марія сказала, що поживе у матері після виписки, він і взагалі вибухнув:
— Там батько, нехай він і доглядає! Навіщо тобі туди? Подумай про себе!
— А ти підведешся з дивану, якщо я захворію? — не витримала Марія. — Зможеш за мною доглядати?
Богдан промовчав, і ця мовчанка різала глибше за слова.
Місяць Марія жила у батьків, приїжджаючи додому лише на вихідні. Знаючи, що вона перевірить, Богдан намагався не пити. Марія ж, повертаючись, наводила лад, готувала їжу на кілька днів.
— Їж, підігрівай, не сиди на сухому, — просила вона, але Богдан лише відмахувався, злячись, що дружина «кинула» його заради батьків.
Мамі стало краще, вона почала ходити, їздити до лікаря. Марія повернулася додому, але радість була недовгою. Через три місяці мати померла від повторного інфаркту.
— Ось і полегшила тобі мати життя, — холодно кинув Богдан. — Тепер заживемо нормально.
Ці слова, ніж ніж, полоснули по серці. Марія розридалася, сидячи на дивані.
— Нормально? — голос їй тремтів. — Я все життя працювала для сім’ї! Вирощувала доньок, працювала на двох роботах, шила по ночах, щоб їх вивчити. А тепер мрію про пенсію, щоб хоча б трохи пожити для себе, поїздити, як мої подруги!
— Ти все про себе! — спалахнув Богдан. — Я теж працював, теж втомлювався. Думав, на пенсії будемо їздити в санаторії, лікуватися. В мене судини, тиск, болі в голові! А ти мене кидаєш заради старих.
— Кинути пити не пробував? — відрізала Марія. — Викликай таксі, їдь до лікарів, у санаторій — хто заважає? Я тебе зіпсувала, все життя за руку водила, а ти наВони замовкли, і лише тихий шелест листя за вікном нагадував, що час не зупинився.
