Прийшла до мене в нічних мареннях моя бабуся, царство їй небесне. І почала вести зі мною розмову, мовляв чому ми давно не навідувались з чоловіком до неї та показує на свою ліву руку, каже, що німіє в неї та рука. Ми з чоловіком поговорили та подумали, що справді не навідувались до бабусиної м0rили та заодно зайдемо до будинку, що після неї залишився. Пустує він – глянемо чи не розвалився та переночуємо.
Приїхали ми в село, де колись жила бабуся і де тепер вона спочиває. Прийшли на кладовище, підходимо до могилки і басимо що на загорожу обвалилась велика гілка верби, що росла між загородженнями, якраз з лівого боку. Ось що заважало бабусі, ось чому вона прийшла до мене в снах та бідкалась на біль в руці. Дерево ми розпиляли та прибрали, лад навели та поїхали до будинку.
В бабусиному селі багато закинутих будинків, наш ми дорого б не продали, а за дрібні гроші віддавати шкода. Тому залишили собі та чекали до кращих часів. І от, їдемо ми по вулиці, проходимо триповерховий новенький будинок і от вже видніється дах нашого будиночку, а сніг в подвір’ї та перед фірткою розчищений. Дивимось, а у вікнах світло горить. Ми з чоловіком здивовано переглянулись і він мене запитав:
-Слухай, а будинок то все ще наш?
-Та наш, наш. По документах точно наш.
-Ну то що, йдемо глянемо, що там відбувається.
Ми прийшли до будинку, відкрили калітку, зайшли на ґанок і одразу почули запах дуже приємний, пиріжків свіжих запах був. На ґанку постилки бабусині лежали розстелені. Господарює хтось в будинку нашому без нашого ж дозволу.
Вибігає до нас дівчатко маленьке, років так двох-трьох, а вслід за нею виходить, як ми зрозуміли, її мати. Та як тільки вона нас побачила одразу закричала:
-Ви хто такі?! Я зараз поліцію викличу!
-Панянко, заспокойтесь, так то поліція скоріше вас забере, власники будинку ми, як-ні-як. – спокійно, але достатньо суворо відповів мій чоловік на її верески.
Жінка одразу почервоніла, а потім так само швидко поблідла від почутого. В кінці-кінців ми зайшли випити чаю та погрітись і тоді жінка дуже багато разів вибачалась та розповіла нам свою історію.
Виявляється, вона зараз вдова, бо чоловік покинув наш світ через заразу, що по світі зараз гуляє. А перед цим вони взяли квартиру в іпотеку. Коли чоловіка не стало вона б сама не змогла виплачувати іпотеку, бо не працювала, в декреті була. От вона вирішила здавати квартиру квартирантам, а сама повернутись в рідне село, де провела все дитинство та юність. Приїхала до хати, а вона, як і більшість закинутих будинків, розвалилась. І пішла шукати якийсь закинутий, проте цілий будинок. І все таки знайшла. Наш будинок.
Після розповіді вона ще тисячу разів вибачилась, бо було дуже не зручно за ситуацію та просила не виганяти її з дитиною, бо нікуди йти їм. Ми поговорили з чоловіком та вирішили: нехай живе, скільки потрібно, за будинком всерівно потрібно глядіти, щоб не розвалився, а так хоч приглядувати за ним будуть.
Ми обмінялись з жінкою номерами телефонів і тепер час від часу зідзвонюємось, вітаємо один одного зі святами та деколи заїжджаємо, коли відвідуємо могилку бабусі.
