— Ти хочеш сказати, що цей пес для тебе важливіший за дітей?! — вибухнула Оксана, витираючи з плитки чергову калюжу.
Килим у кухні щез. Коли стало зрозуміло, що жодні засоби не допомагають проти упертої звички пса мітити кутки, Оксана просто згорнула його та викинула.
Але справа була не лише в килимі. Чоловік відкрив банку горошку, пересипав у миску й залишив на столі — разом із брудним посудом, кришками та відкритим горщиком меду з ложкою всередині. На підлозі — клоччя від плюшевого ведмедика, якого розірвав новий мешканець.
Прибирати, звісно, доведеться Оксані.
— Не треба так кричати, — тихо промовив Богдан, риючись у холодильнику. — Це ж просто пес. Він ще не звик.
Оксана випросталась. У її очах стояло роздратування, яке копилося тижнями. Вона примружила очі й сунула чоловікові мокру ганчірку.
— Чудово. Тоді й прибирай за цим псом сам. Нагадаю, що це просто пес, а я — просто твоя дружина. Просто мати твоїх дітей. І ми, твоя родина, вже задыхаємося від його міток та смороду!
Оксана сердито штовхнула ногою синтепон і пішла у спальню, обминаючи винуватця “святкування”. Пес Бурко́, велетенський, рудий, з сумними очима, сидів у дверях і спостерігав. Не скулив, не ховався. Наче не відчував провини.
Вона згадала, як усе почалось…
…Два місяці тому Богдан повернувся додому з цим кудлатим клубком проблем.
— Вітько від’їжджає. Надовго, — почав він. — Каже, брати пса з собою — купа клопоту. А я подумав… Буркові потрібна родина. І дітям корисно – навчаться піклуватись, любити. Це ж чудово.
Тоді Богдан усміхався так, наче врятував світ. А от Оксана відчувала протилежне. Ніби чоловік усиновив когось, не поставивши її у відомість.
— Гаразд… Допустимо, він житиме з нами. Але хто його годуватиме, вигулювати, прибирати за ним? — жінка вже знала відповідь.
— Разом. Ми ж родина. Ну, з вигулом проблема… Ти ж раніше повертаєшся з роботи. Візьмеш на себе?
Оксана важко зітхнула, але кивнула. Вона здогадувалась, що все піде не за планом, але заперечувати було марно. Залишалось сподіватись, що інтуїція помиляється.
На жаль, побоювання справдились…
Оксана старалась. Купила іграшки, миски на підставці, дивилась відео про дресирування. Бурко́ у відповідь демонстративно повертався до неї хвостом. У прямому й переносному сенсі. Його господарем був Богдан. Решта – лише додаток до нього.
За два тижні пес обдер шпалери, згриз підлокітник дивана, розірвав усі подушки. А кількість “сюрпризів” по всій хаті взагалі не піддавалась підрахунку.
Якщо спочатку Богдан хоч зранку виводив Бурка́, то згодом усе лягло на Оксану. Годування, миття лап, вичісування… Чоловік лише додавав клопоту.
Ось і зараз він мовчки прийшов, вимкнув світло й ліг спиною до неї. Влаштувався спати. Так, мабуть, прибрав калюжу – вона навіть чула пилосос. Але Оксана готова була побитись об заклад: на столі й у мийці безлад лишився.
І головне – завтра все повториться.
— Послухай, Богдане, — не витримала вона, обернувшись до чоловіка. — З того часу, як ти привів Бурка́, я не живу. Я виживаю.
Чоловік навіть не ворухнувся. Удавав, що спить, хоча Оксана знала – він чує.
— Я виводжу його зранку, бо ти ще спиш. Виводжу в обід – свій законний. Виводжу ввечері, бо повертаюсь раніше. Прибираю шерсть, міняю воду. Роблю те, що мав би робити ти. А вА в компенсацію отримала тільки твоє бурчання та його гарчання — і так кожен день.
