“Підставив свиню”
— Ти хочеш сказати, що ця собака для тебе важливіша за дітей?! — вибухнула Олена, витираючи з плитки п’яту калюжу за день.
Килима на кухні більше не було. Коли стало зрозуміло, що навіть магазинні засоби безсилі проти впертої звички пса мітити все навколо, Олена просто згорнула килим і винесла на смітник.
Але справа була не лише в килимі. Чоловік відкрив банку кукурудзи, пересипав у миску та кинув і банку, і брудну миску у мийку. На столі — крихти, чашка зі слідами кави й відкрита банка варення з ложкою всередині. На підлозі — синтепон і шматки плюшевого динозавра.
І прибирати все це, звичайно, доведеться Олені.
— Не треба так кричати, — тихо сказав Андрій, риючись у холодильнику. — Це ж просто пес. Він ще не звик.
Олена випросталась. У її погляді відбивалось роздратування, яке копилося вже кілька тижнів. Вона примружила очі й сунула чоловікові мокру ганчірку.
— Чудово. Тоді й прибирай за цим псом сам. Нагадаю, що це просто пес, а я — просто твоя дружина. Просто мати твоїх дітей. І ми, просто твоя родина, вже задихаємося від його міток і смороду!
Олена сердито штовхнула синтепон і пішла у спальню, обминаючи винуватця «святкування». Пес Бурко, великий, сірий, з жалісливими очима, сидів у дверях і спостерігав. Не скулив, не ховався. Наче не вважав себе винним.
Вона згадала, як усе почалося…
…Два місяці тому Андрій повернувся додому з цим кудлатим клубком проблем.
— Іван від’їжджає. Надовго, — почав чоловік. — Каже, взяти собаку з собою — не варіант, купа клопотів. А я от подумав… Буркові потрібна родина. І дітям корисно. Навчаться доглядати, любити. Це ж чудово.
Андрій у той момент посміхався так, ніби врятував світ. А ось відчуття Олени були зовсім протилежними. Наче чоловік усиновив когось, навіть не поставивши її у відомість.
— Так… Гаразд. Допустимо, він житиме з нами. Але хто його вигулюватиме, годувати, прибиратиме за ним? — жінка вже розуміла, до чого йде.
— Разом. Ми ж родина. Ну, тільки з прогулянками проблема… Ти ж раніше приходиш з роботи. Візьмеш на себе?
Олена важко зітхнула, але кивнула. Вона здогадувалася, що усе піде не за планом, але робити було нічого. Залишалось лише сподіватися, що інтуїція помиляється.
На жаль, побоювання підтвердилися…
Олена дуже старалася. Купила іграшки й миски на підставці, дивилась навчальні відео про дресирування ввечері. Бурко у відповідь демонстративно повертався хвостом. У всіх значеннях. Його господарем був Андрій. Усіх інших він сприймав як неприємний додаток до Андрія.
За перші два тижні Бурко обдер шпалери у коридорі, обгриз підлокітник крісла, порвав усі подушки на кухонних стільцях. А скільки мін він залишив по всьому дому…
Якщо спочатку Андрій гуляв із Бурком хоча б по ранках, то незабаром усі обов’язки лягли на плечі Олени. Тепер вона вичісувала, мила лапи, годувала, напувала… Чоловік лише додавав клопотів.
Ось і зараз він просто тихо прийшов, вимкнув світло і ліг спиною до неї. Влаштовувався спати. Так, можливо, він прибрав калюжу. Вона навіть чула звук пилососа. Але Олена готова була посперечати: на столі й у мийці все такий же безлад.
І головне — завтра все повториться.
— Послухай, Андрію, — не витримала вона й повернулась обличчям до чоловіка. — З того часу, як ти привів Бурка, я не живу. Я виживаю.
Чоловік навіть не ворухнувся. Удавав, що спить, хоча Олена точно знала: він все чує.
— Я виводжу його вранці, бо ти ще спиш, — продовжила вона. — Я виводжу його в обід, під час своєї законної перерви. Я виводжу його ввечері, бо приходжу раніше. Прибираю шерсть. Міняю воду. Роблю все, що мав би робити ти. А у відповідь отримую твоє бурчання та його ричання. Ти як вважаєш, це нормально?
Андрій зітхнув. Заперечувати було нічого. Усі клопоти лягли на Олену. Дітям, звичайно, було цікаво перші три дні, але тепер у кращому випадку вони лише гладили Бурка мимохіть.
— Ти перебільшуєш. Він не такий і важкий.
Олена стиснула губи, розуміючи, що натрапила на чергову стіну. Але цього разу жінка не збиралася відступати чи обходити її.
— Знаєш, мені це вже набридло, — сказала вона. — Вибирай. Або я, або собака.
Чоловік перевернувся на спину, склав руки на животі, з філософським виглядом подивився у стелю. А потім підвівся й почав збирати речі.
Олена мовчки спостерігала, як він надягає куртку й бере повідок.
— Я не кидаю друзів. Ми поки на дачу. Почекаємо, поки ти охолонеш, — тихо пояснив Андрій уже перед виходом.
Вона не стала зупиняти. Лише проводила поглядом його спину. Ту саму, яку колись гладила перед сном. Тепер це була чужа спина. І чужий пес.
Двері зачинилися з тихим клацанням. Спочатку Олена фыркнула. За всі двадцять років шлюбу вона й подумати не могОлена завісила вікна новими шторами — світло-жовтими, як сонце вранці, і вперше за останні роки відчула справжній спокій.
