Скосили траву — знайшли кохання: як Тарас знайшов те, що шукав усе життя
Тарас прокинувся на світанку. Сонце ледь торкалося верхівок дерев, а його мати, Ганна Семенівна, ще вчора суворо нагадала:
— Завтра, сину, будь на сінокосі рано. Треба готувати корм корові. Зима не за горами.
— Мамо, я сам упораюсь. Не буду Івана турбувати, у нього теж своє сіно, — відповів Тарас і пішов спати, навіть не підозрюючи, як один укус бджоли переверне його життя.
У селі Тараса вважали особливою людиною. Не диваком, але й не таким, як усі. Тихий, розумний, чемний. Зайвого слова не промовить, погляд скромний, а книжку завжди при собі. Працював механіком у автопарку — майстер відмінний. Начальство його поважало. А от серце було пусте, ніби чекало чогось незвичайного.
Місцеві жінки руками махали: «До такого не підступишся!» Молодь жартувала: «Інтелігент!» А його брат, Іван, веселун і жартник, сміявся:
— Брате, так ти й помреш самотнім! На тебе вже й стара Одарка заглядається — їй, до речі, під вісімдесят!
— Іди до своєї Марічки, — усміхався Тарас.
Та всередині йому було не до сміху. Тягнуло. Самотньо. І страшно. Знайомитися? Ой, ні…
Того спекотного липневого дня він уже скосив майже все поле, залишився лише далекий куток. Втомився, присіл, взяв пляшку з водою. І раптом — голос.
— Ой, лишенько! Ай, як же боляче…
Обернувся. Дівчина — молода, гарна. У джинсах і футболці з малюнком. Тримає руку нижче ліктя й кривиться від болю. Тарас підхопився, підбіг, забувши про свою сором’язливість.
— Що трапилося?
— Бджола. Вжалила… — ледь не плакала вона. — Що робити?
— Спокійно, спини. Зараз усі буде. Головне — витягнути жало. Не бійтеся.
Він акуратно й швидко витягнув жало. Дівушка здивовано подивилася:
— Ви вже… витягли? Правда?
— Усе, — спокійно кивнув він. — Навіть не помітили. Як вас звати?
— Соломія. А вас?
— Тарас.
— Дякую вам, Тарас. Ви мене врятували. А ви тут мешкаєте?
— Тут. Косим на зиму. А ви хто будете?
— До тітки Галини приїхала. Вона в вас завідує в лікарні. А я… Тепер вчителька в місцевій школі. З міста приїхала. Працюю з молодшими дітьми. Вирішила життя змінити.
Він мовчки кивнув. Більше нічого не сказав. А вона пішла, так і не почувши, як стиснуло його всередині.
Соломія була з тих жінок, що пережили зраду. Покинула місто, кинула кар’єру — лише б не бачити колишнього й не плакати в тій самій хаті, де застала його з найкращою подругою. Вона шукала спокою. А знайшла — погляд Тараса.
Тарас же йшов додому, наче на крилах. За вечерею мовчав. А потім, взявши в руки бандуру, раптом тихо заспівав. Брат із матір’ю переглянулися.
— Ти що, брате? — не втримався Іван. — На сінокосі, мабуть, русалку зустрів? Ну, розказуй!
І Тарас розповів. Про бджолу. Про дівчину. Про її руки і голос. І про те, як хочеться побачити її знову. Іван плеснув у долоні:
— Усе, завтра йдемо до Степана, чоловіка Галини. Ми з ним напарники. От тобі й на — Соломія. Гарне ім’я.
— Не піду я, — завагався Тарас.
— Підеш! Це твій шанс. Не прогав, брате. Вперед!
Галина зустріла їх привітно, Соломія — з ледь помітною усмішкою. Тарас не знав, куди діти очі. Іван ж вів розмову за обох. Соломія сміялася, Галина поглядала на племінницю, а потім раптом шепнула Степанові:
— Дивись, як дивляться одне на одного… Ось воно, щастя йде.
Під вечір, коли розмови стихли, Соломія перша осмілилася:
— Така гарна ніч… Може, пройдемося до річки?
Він ледве кивнув, серце ось-ось вискочить. І пішли. Повільно, по піщаВони йшли поруч, і кожен крок наближав їх до спільного майбутнього, немов доля сама вела їх за руки.
