Йди геть! загримав Борис. Ти що, сину… свекруха стала підійматися, пригорнувшись до кутка столу. Я тобі не син! Борис схопив її торбу і метнув у сінець. Щоб і сліду твого тут не лишилось!
Йди геть! загримав він.
Марія аж здригнулася. За шість років вона ніколи не чула такого голосу у чоловіка.
Ти що, сину… свекруха стала підійматися, опираючись на стіл.
Я тобі не син! Борис схопив її сумку і кинув у передпокій. Сюди більше не повертайся!
…Гануся спала, розкинувши рученята, як маленька сонячна бджілка. Марія поправила ковдру.
Вона любила стояти біля ліжечка, дивитись, як спить її донечка. Скільки років мріяла вона про неї, скільки згубила на цю мрію сили й сліз.
Чоловік повернувся з нічної роботи вона дізналася про це по шереху від дверей. Марія тихенько вийшла з дитячої кімнати, двері причинила. Борис знімав чоботи.
Втомлений, з лиця спав, змарнів він працював на трьох роботах, щоб розрахуватися за позики, взяті на процедуру екстракорпорального запліднення.
Спить? прошепотів він.
Спить. Їла й одразу задрімала.
Борис пригорнув Марію до себе, притулився губами до її шиї. Він не був балакучим про почуття, але вона знала: він цінує її люто, до забуття.
За те, що не пішла, не проміняла його на здорового, що дала йому щастя стати татом.
В шістнадцять Борис перехворів паротитом соромився розповісти матері про болі, приховував усе.
Коли нарешті зізнався, було вже пізно: ускладнення принесло майже повну безплідність.
Мати дзвонила, похмуро сказав Борис, не розтискаючи обіймів.
Марія напружилася.
І що хоче Ольга Яківна?
Їде до нас. Сказала, пирогів напекла, скучила за нами.
Марія вийшла з обіймів.
Борисе, може дарма? Минулого разу довела мене до сліз своїми рецептами з содою.
Марійко, це ж мати… Внучку хоче побачити. Минув рік, а Ганусю, окрім як на фото, не виділа.
Бабуся… гірко засміялася Марія. Ота, що доньку нашу “підкинутком” обзиває.
Вони удочерили Ганусю рік тому. Черги на здорових немовлят такі, що й за гривні сивієш, чекаючи роками.
Допомогли знайомства, товстий конверт із грошима для “потреб відділу” і кмітливість старої акушерки.
Дівчинка народжена юною, наляканою, шістнадцятирічною школяркою, для якої дитина була б важким тягарем.
Марія й досі памятає той день: маленький згорток у ковдрі, три двісті вага любові, і ті сині оченята.
Гаразд, проговорила Марія. Хай приїжджає, переживемо. Тільки якщо знову почне…
Не почне, запевнив чоловік. Обіцяю.
Ольга Яківна зявилася на обід. Розчинила двері квартири, принісши з собою клопіт і галас.
Велика, голосиста, з тією сільською загартованістю, яка і коня стримає, і лад дасть хаті.
Ой, Божечко! голосила вона вже з порога, ставлячи у коридор клітчасту сумку. Поки добралася: у електричці душно, у метро тіснота.
Чого так високо живете? Ліфт гуде, трясеться… думала, дух віддам!
Добрий день, мамо, Борис поцілував її в щоку, взяв важку торбу. Заходьте, мийте руки.
Ольга Яківна зняла пальто, затиснула на собі розкішну сукню цвітну, обтягувалася на її могутній фігурі, і одразу втупилася у Марію.
Оглянула з ног до голови, як на базарі телицю.
Добрий день, Ольго Яківно, всміхнулася Марія.
Вітаю, вітаю, свекруха стиснула губи. Щось ти, Маріє, зовсім прозора стала. Кістки торчать. За що чоловікові триматись?
Он і Борис весь змарнів. Не годуєш? Сама з голоду ходиш, і чоловіка так мориш?
Борис їсть добре, відрізала Марія, відчуваючи жар на щоках. Проходьте до столу.
На кухні Ольга Яківна одразу почала розбирати торбу дістала контейнери з пирогами, банку квашених огірків, шмат сала.
Ось смакуйте. У вашому місті сама хімія, пластик їсте.
Вона сіла важко, сперла лікті на стіл.
А як справи? Кредити за ті ваші… експерименти вже повернули?
Марія стиснула виделку. Експерименти так вона звала шість років болю, сподівань та відчаю.
Майже все закрили, мамо, буркнув чоловік, кладучи собі салат. Давайте без грошей.
А про що тоді говорити? Хіба про погоду? У нас у селі, у Колі, брата твого, третя народилася.
Дівчина здорова, красуня! Чотири кіло. А Таня, сестра, двійню носить. Оце порода!
Наша лінія, Борисе, міцна. Ми багатодітні. Вона зиркнула на Марію.
Якщо гени не псувати, звісно…
Марія поклала виделку.
Ольго Яківно, ми вже обговорювали. Причина не в мені. Є офіційні висновки лікарів.
Ой, кидай! відмахнулася свекруха. Лікарі ті папірці для грошей виписують. Паротит Теж мені
У нас на селі всі хлопці хворіли, а он по семеро дітей мають.
Це тобі, Борисе, твоя жінка на вуха лапшу навісила хворобу прикриває.
Мамо! стукнув Борис по столу. Досить!
Ольга Яківна театрально взялася за серце.
Не кричи на матір! Я пятьох вигодувала, знаю життя, бачу вузька, стегна дитячі. Де там дітям взятись? Пустоцвіт.
Ми щасливі, мамо, тихо сказав Борис. У нас є дочка Гануся.
Дочка… фиркнула Ольга Яківна. Покажи.
Пішли до дитячої. Гануся вже прокинулася, сиділа в ліжечку, перебирала пальчиками ведмедика.
Бачачи чужу жінку, насупилася, але не заплакала характер спокійний.
Ольга Яківна підійшла до ліжка. Марія стала поруч, готова забрати дитину.
Жінка дивилась на дівчинку довго, мружилася, потім торкнулася щічки. Гануся відвела голову.
І хто така? незадоволено запитала свекруха. Очі якісь темні. В нашому роду всі світлоокі.
Очі у неї сині, поправила Марія. Темно-сині.
А носик? Як у картоплі. В тебе, Маріє, гострий, у Бориса прямий. А тут…
Вирівнялася, обтрусила руки, ніби забруднилася.
Чужа кров, є своє таке.
Повернулися на кухню. Борис налив собі води, руки тремтіли.
Мамо, чуєш, почав він мягко. Ми любимо Ганусю! Вона наша. По документах, по серцю у всьому.
Ми ще спробуємо своїх. Лікарі кажуть, імовірність невелика, але є. Але навіть якщо ні у нас вже є сімя.
Ольга Яківна сіла, піджавши губи. Її розпирало. Матері пятьох, бабусі одинадцяти онуків, було боляче, що її син витрачає життя на “чужу” дитину.
Недолуга ти, Борисе, зрештою пробурмотіла. Тридцять пять років, розквіт чоловіка. А ти із підкинутком возишся!
Не смій її так називати! крикнула Марія.
А як називати? Принцесою?
Ти б мовчала, сама дітей не маєш, чоловіка заплутала, хабар дали… Все одно, як кошеня на базарі!
Це наша дитина!
Дитина своя! Коли ночами не спиш, коли від токсикозу пухнеш, коли сама народжуєш!
А це… махнула рукою у бік дитячої. Гра у дочки-матері. Взяли вже готове, від якоїсь юної непутньої.
Гени сокирою не вирубаєш! Виросте світ покаже вам, пуститься в люди як мати. Здай її, поки не пізно!
Марія побачила, як розширились зіниці чоловіка. Борис підвівся.
Геть, сказав він тихо.
Ольга Яківна здивувалась.
Що?
Йди геть! загримав Борис.
Марія аж здригнулася. За шість років так він не кричав.
Ти що, сину… свекруха стала підводитись, хапаючись за край столу.
Я тобі не синок! Борис схопив її сумку і кинув у коридор. Щоб твого сліду тут не було! Здати? Дитину здати?!
Ти з людини річ зробила? Це моя дочка! Моя! А ти… ти…
Він захлинався.
Ти не мати, ти крига! Їдь у своє село, рахуйте свої “правильні породи”. А сюди ні ногою! Ніколи більше!
З дитячої залунав плач. Марія кинулась до дверей, але зупинилася лице свекрухи швидко змінювалось, червоний став сірим.
Ольга Яківна роззявила рота, хапаючи повітря, як щука на березі. Рука зжала сукню біля серця.
Борисе прохрипіла. Палить Як палить
І почала осідати важко, мов мішок із зерном, впала на бік, стілець перевернула. Гуркіт змішався з плачем Гануcі.
Марія викликала швидку. Борис став на коліна поряд із матірю, розстібав сукню.
Мамо, що з тобою? Дихай, мамо!
Ольга Яківна хрипіла…
Лікарі приїхали одразу. З порога фельдшер крикнув:
Інфаркт, великий! Ноші! Швидше!
Коли двері зачинилися за лікарями, Борис сів на підлогу в коридорі, притулився до стіни. Дивився на хустину, що лишилася на тумбочці.
Я довів її? прошепотів.
Марія сіла поруч, взяла його холодну руку.
Ні. Сама себе довела, своєю злістю.
Вона ж матір, Марійко…
Вона хотіла здати нашу дитину, як непотрібну річ. Борисе, прокинься. Ти захищав свою родину!
Телефон у кишені Бориса дзвонив за годину. Таня, потім брат Коля, потім повідомлення від тітки:
Мама у реанімації. Лікарі кажуть, шансів небагато. Довів, нелюде! Проклинаємо всією сімєю! Не зявляйся навіть!
Ну, от і все. Не маю більше рідні.
Марія обійняла його, відчуваючи дрібний дриж.
Маєш. Є я, є Гануся. Ми твоя родина! Справжня! Та, що не зрадить.
Вона встала, потягла за собою.
Ходімо. Ганусю треба нагодувати, вона налякалася.
Увечері сиділи на кухні, донька після сліз гралася кубиками біля ніг. Борис дивився на неї, ніби вперше.
Знаєш мати була права в одному.
Марія насторожилася.
В чому?
Гени не розчиняються, як цукор у воді. Тільки гени не лише колір очей чи форму носа. Це здатність любити.
У матері пятеро дітей, а любові як у камені. Може, я прийомний? Бо любити я вмію Так, малятко?
Він підняв Ганусю, вона схопила його за носа і розсміялася.
Тато, прозвучало ясно.
Вперше. До того були тільки невиразні “ма-ма”, “ба-ба”.
Борис застиг. Сльози, які стримував весь день, потекли, капали на рожевий комбінезон.
Тато, повторив. Так, доню. Я твій тато. І нікому не віддам тебе.
Мати оговталася, але Борис із нею більше не спілкується. Родичі для нього вороги.
Марії соромно це казати, але вона лише рада. Без сарказму й образ легше жити.
Навіщо такі люди поруч? І без них добре…
А ви що думаєте про слова матері? Напишіть у коментарях і лишайте вподобайки!
