Старий гастроном на околиці Чернігова мав славу серед місцевих: смачна кухня, щирі порції, теплі продавчині. Оксана Миколаївна працювала там уже п’ятнадцять років — спочатку за вагами, потім завідувачкою відділу. Все знала, все пам’ятала — кому скільки фаршированих перців, кого не забути про гречану кашу, а кому насипати щедро, «від душі».
Того дня вона поспішала з підсобки з підносом холодцю. Лише поставила його у вітрину, як зір зачепив знайому постать — високий чоловік у поношеному пальті, з сумом у очах, стояв біля прилавку і ніби когось шукав.
Оксана швидко підійшла:
— Якщо ви шукаєте Марійку, вона захворіла. Повернеться наступного тижня. Вам, як завжди — котлети та реберця?
Чоловік здивувався:
— Ви навіть пам’ятаєте, що я звичайно беру?
— Звісно. Ви ж наш постійний покупець, — почервоніла Оксана.
Він зніяковів, але раптом тихо додав:
— Я завжди хотів потрапити до вас, Оксано, а все до Марійки. Навіть сумно.
— А ви звідки знаєте, як мене звуть?
— Та у вас на бейджику написано.
Ззаду роздратовано донісся голос Тетяни Іванівни:
— Чоловіче! Не затримуйте чергу! За вами вже десять людей!
Він здригнувся:
— Пробачте. Домашні котлетки, будь ласка…
І вже тихіше, дивлячись прямо у вічі:
— Може, колись мені справжні домашні котлети приготує добра жінка. Вибачте, Оксано, у вас персня нема… якщо ви не заміжня — чи можу я вас провести після зміни? Я тут, через дорогу, живу один.
Оксана ледве чутно кивнула і передала йому пакет. У грудях калатало серце — немов у юності.
— Значить, до вечора, — усміхнувся він. — А мене, до речі, Богданом звуть.
Весь день Оксана ніби літала. Навіть Таня помітила:
— Оксанко, ти не занедужала? Щоки червоні, як у дівчини на побачення!
— Все добре, Тетянко, просто настрій чудовий.
Під кінець зміни Оксана підмалювала губи, натягнула хустку і вийшла з магазину. Богдан уже чекав.
— Підемо прогуляємось? Може, у кіно?
Погода була мокрою, мокрий сніг лип до вій. Вони йшли по бульвару, тихо перемовляючись, ніби знали одне одного сто років. У якийсь момент він запропонував:
— Оксанко, підемо до мене? Чаю поп’ємо, зігріємося. Я ж поруч живу.
— Та якось… ми ж майже не знайомі…
— Як не знайомі? Я тебе вже рік спостерігаю. Ходжу, милуюсь, як ти працюєш. Добра ти, щира. З бабусями ласкава, з дітьми привітна. Я тебе ніби давно знаю. А ти мене — хіба не впізнаєш?
Вона усміхнулася:
— Гаразд, Богдане. Ходімо, а то й справді — промокла наскрізь.
У його квартирі було просто, але затишно. Він зняв з неї пальто, поставив сушитись взуття, заварив чай з лимоном, дістав печиво.
Коли на вулиці розігралася справжня заметіль, він раптом запропонував:
— Залишайся. Я собі на кухні постелю. Куди ти зараз підеш?
Оксана оглянулася — тепло, спокійно, і серце підказувало: не треба втікати.
— Добре, залишаюсь…
Вона лягла на диван, він — на кухні. Але прокинулись вони вже разом — поодинці спати не вийшло.
Коли Марійка повернулася після хвороби, то одразу побачила, як Богдан зустрічає Оксану з роботи.
— Диви, не розгубилася! Я тільки в лікарню — ти вже хлопця забрала! — сміялась вона.
Насправді Марійка раділа. Адже щаслива Оксана була — як сонце: її світло гріло всіх навколо. А щастя, коли воно справжнє, видно здалеку. І навіть реберця з котлетами того тижня розходилися якось швидше…
