Після 20-річного спільного життя наші стосунки йшли до розлучення. Аж поки я не переосмислила саму себе в далекій Італії
Уже майже на 20-му році спільного подружнього життя я зрозуміла, що далі жити так не зможу. Що конче треба щось змінювати. Наші діти вже були дорослими і не потребували нашої опіки. Ми з чоловіком наче стали чужі. Нас більше нічого не в’язало.
Ба, більше, я з кожним днем все більше відчувала роздратування щодо нього. Мені все в ньому почало не подобатися. Буквально все. Тому вирішила, що пора ці стосунки розірвати. Навіщо мучити один одного.
Саме в цей час до мене навідалася сусідка і покликала мене з’їздити разом з нею на заробітки в Італію. Я без вагань поїхала. Перед поїздкою не захотіла говорити чоловікові про свої наміри. Думаю – приїду, тоді все розкажу.
Так я опинилася в далекій Італії. Тут придивлялася до людей, переймала новий досвід, сумувала за Україною, звикала до звичаїв чужої мені країни, вивчала її мову. На початку мені не було легко. Відчувала брак спілкування, розуміння з боку оточення, співчуття, тепла. Не було з ким відвести душу в розмові. Моя сусідка жила дуже далеко від мене.
Вирішила з кимось познайомитися. Так я заприятелювала з Андрієм. Він був симпатичним, веселим мужчиною. Працював тут більш, як сім років. Спочатку в нас було все гаразд. А потім почалися по суті такі ж непорозуміння, як з моїм чоловіком. Він також почав мене дратувати. Я призадумалася щодо цього питання, проаналізувала своє життя, а також життя зі своїм чоловіком і зробила висновок, що причина криється десь глибше. Що, очевидно, вона є у мені, коли різні люди породжують в мені однакові почуття. Значить треба працювати над собою.
Аж тепер я почала переоцінювати стосунки з чоловіком, порівнювати їх з взаєминами з Андрієм. Так поступово я дійшла висновку, що мій чоловік навіть дуже хороший. Він веселий, безпретензійний, хороший господар, цікавий співбесідник. І, що найважливіше, відчула на відстані, що я сумую за ним. Що хочу з ним знову зустрітися і просто разом за толом попити чай. Тепер зрозуміла, що він мені потрібен.
Тут, у чужій країні, я зустрілася з самотністю, яку не могла нічим погасити. Ні великими заробітками, ні достатком, який мала тут, ні навколишньою красою. Не вистачало людини, з якою можна просто посидіти і помовчати. Я опинилася віч-на-віч зі своїми страхами, тривогами, відчаєм, неспокоєм, сподіваннями. До того я ніколи не була так довго сама. Зі мною завжди був хтось поряд. Коли не батьки, то друзі або чоловік. Я не мала можливості себе пізнати глибше. Не знала себе. Тут я мала можливість вивчити свої потреби, свої слабкі і сильні сторони.
Так, на відстані я глибше зрозуміла свого чоловіка. Зрозуміла, що причина наших непорозумінь криється у мені. Тому в душі просила в нього прощення. Він тепер для мене був найкращим і найрозумнішим. Я мріяла тепер про нашу зустріч. А для цього, щоб пізнати його і себе, щоб навчитися цінувати наші стосунки, мені треба було подолати тисячу кілометрів і пройти через різні випробування на чужині, щоб, врешті, збагнути, що він, мій чоловік, мені дорогий.
