З Ларисою ми познайомилися в університеті, вона мені відразу сподобалася. Одружилися лише після закінчення університету. В нас народилася донька, все наче було чудово. Я любив свою сім’ю, старався як міг, щоб в нас було все добре. Працював на заводі, тому зарплата була не висока, але нам вистачало. Одного разу повертаючись додому була заметіль, і я попав в аварію, зустрічна машину занесло, і в мене врізався фургон. Після того як отямився в лікарні, мені повідомили, що я до кінця життя не зможу нормально рухатися. Я був в розпачі, постійно зривався на дружину і маленьку дочку. З роботи мене звільнили, іншої я знайти не міг. Нікому не був потрібен інвалід в нашому селі.
Лише згодом я знайшов роботу в інтернеті. Звичайно, перед чоловіком стоїть завдання забезпечити сім’ю повністю, але з певних причин я не міг повноцінно знайти роботу. Коли ти з простої сім’ї, та ще й інвалід в додачу, це стає справжнім викликом. Заробляв я недостатньо, моя дружина тягнула все на собі. Також потрібні були кошти на реабілітації, а вони не дешеві. Я злився. Я не знав як допомогти своїй дружині, тоді я не розумів як для неї тяжко. Вона все частіше пропадала на роботі, так вона мені говорила. Все частіше залишалася в кімнаті дочки. Прожили разом ми десять років і терпіння у дружини закінчилося. Вона сказала, що подає на розлучення, бо не хоче більше так жити. Я був дуже ображений на Ларису, навіть не попрощався з дочкою. Після того як мене покинула моя дружина, я зібрав речі та поїхав за кордон до сестри.
Там я прожив п’ять років, реабілітувався і став на ноги. Медицина за кордоном набагато краща ніж в нас. Сестра допомогла з цим. За ці всі роки я зрозумів, що мені дуже сильно не вистачає дружини та доньки, я зрозумів як їм було важко. Дружина зі мною не спілкувалася, на дзвінки та повідомлення не відповідала, і найприкріше те, що з донькою також заборонила спілкуватися.
На Пасху я вирішив поїхати додому, провідати доньку. Я надіявся що колишня дружина все ж дозволить спілкуватися з нею. Я змінився і все зрозумів. Зараз маю хорошу роботу за кордоном, повноцінно можу ходити. Коли я приїхав на батьківщину, пішов до Лариси на роботу поговорити. Я хотів, щоб вона дозволила мені бачити доньку.
Лариса була здивована мене бачити, але погодилася поговорити зі мною. Розповіла як їй було важко зі мною, тому вона не могла більше терпіти, не хотіла такого майбутнього для нашої доньки. Я її розумів. Розповіла, що знайшла іншого чоловіка, він старший за неї на шість років, він забезпечений, має квартиру машину, раз в рік вони літають кудись відпочивати, він піклується про них обох. Я попросив зустрічі з донькою, Лариса погодилася.
Я не розповідав для неї нічого зі свого життя, не говорив як мені важко було без них всі ці роки. Але я не виню дружину в цьому. Я радію, що в неї все склалося, і вона щаслива з донькою. Більшого я і не прошу.
