Щоденник, 13 червня, Київ
Кажуть, що передчуття свята часто буває солодше самого свята. Для мене ці чотири місяці очікувань перетворились на справжній онлайн-серіал спочатку я сама собі сміялася, що вже знаю напамять улюблені страви Артема, імена його друзів зі шкільної лави, а ще не дивуюсь триразовим крапкам у кожному його «Доброго ранку…».
Мені вже сорок пять той самий вік, коли на побачення йдеш не з метеликами в животі, а з трохи іронічним відчуттям дослідниці. «Глянемо, який експонат трапиться цього разу», думала я вранці, обираючи светр з кашеміру, уміючи носити прості речі з гідністю та прихованою насмішкою над незручними моментами.
Артемові виповнилося пятдесят два. В переписці він здавався серйозною, зваженою людиною з тонкою іронією й, що особливо підкуповувало, чимось дуже надійним.
«У нашому віці, Марічко, писав він низьким вечірнім голосом у чаті, люди шукають вже не салюти, а справжнє тепло. Хочеться бути з жінкою, яка розуміє без слів».
«Без слів то без слів», посміхалася я, підфарбовуючи вії. Головне, щоб ті слова, які все ж вирвуться, не змушували миттєво хотіти втекти.
Зустріч призначили в маленькому приємному кафе на Подолі там пахло корицею, і світло падало затишно. Я прийшла вчасно впевнена, з настроєм на хороший вечір і власним стилем.
Артем зявився через пять хвилин. Він був нижчий, ніж на фото, а погляд його був суворий, як у бухгалтера, що знайшов помилку у звіті.
Він сів навпроти, скупим кивком привітався. Ні компліменту, ні теплого «радий бачити» не пролунало.
Артем пильно подивився на мене наче перевіряв на відповідність стандартам. Запропонував замовити каву та чизкейк на тому й зійшлися.
Марічко, він затягнув фразу, наче заввідділення перед педрадою, я довго аналізував наше спілкування. Майже чотири місяці. І, побачивши тебе, мушу одразу окреслити важливі моменти. У мене до тебе пять претензій.
Всередині щось тихо бренькнуло так зазвичай тріскає добрий настрій. Я сперлася підборіддям на долоню й кивнула:
Пять претензій? Досить інтригуюче. Я вся увага.
Артем не зрозумів іронії й загнув перший палець.
Перше фотографії.
На одній фотці у синій сукні твоя фігура виглядає інакше. Зараз я бачу, ти… більш рельєфна. Це може збити чоловіка з пантелику. Жінці у нашому віці слід бути чеснішою.
Я подумки всміхнулася. «Рельєфна це вже прогрес. Принаймні не памятник».
Друге швидкість відповідей.
Іноді ти відповідаєш надто повільно. Наприклад, три тижні тому я написав о 14:15, а ти відповіла лише о 16:40. Чоловіки не люблять чекати. Це неповага.
Здається, я тоді була на нараді почала я, але Артем уже готував наступний пункт.
Третє місце зустрічі.
Чому саме тут? Це кафе надто пафосне. Я пропонував простіше. Це свідчить про твою схильність до демонстративного споживання.
Я глянула на латте й відчула, як рука мріє вилити його йому на голову, але цікавість перемогла.
Четверте зовнішній вигляд.
Чому ця сукня? Ми ж просто зустрілися на каву. Для дня це занадто. І прикраси це зайве. Жінка повинна приваблювати глибиною, а не блиском. У цьому віці я шукаю зміст, а не вітрину.
Пяте самостійність.
Ти сама вибрала ресторан, часто кажеш «сама». Не даєш чоловіку почуватися чоловіком. Мені треба, щоб жінка радилася, а не демонструвала незалежність. Якщо ми будемо разом доведеться це переглянути.
Він закінчив і склав руки на грудях, ніби очікуючи покаяння чи вдячності за «відвертість».
Я подивилась прямо на нього і зрозуміла: ці чотири місяці були лише зручним прикриттям педантичного маніпулятора. Він шукав не тепла, а обєкт для підживлення власного его.
Знаєш, Артеме, сказала я спокійно й навіть лагідно, я теж робила висновки. Мені вистачило пяти хвилин.
Який же? примружився він.
Ти унікальний екземпляр. Проїхав через пів Києва, щоб виставити жінці, яку бачиш уперше, рахунок за її смак, зовнішність і право бути собою. Це особливий рівень самовпевненості.
Артем насупився:
Я просто чесний.
Ні, похитала головою я, не чесний, а нещасливий. Світ ти міряєш кривою лінійкою. Фото не влаштовують? Іди до музею там експонати не змінюються. Мовчу довго? Купи собі тамагочі. Сукня не подобається? Я вдягнула її для себе.
Я підвелась, поправила сумку й дивилася прямо йому в очі:
І наостанок: якщо твоє его руйнується від слова «сама», тобі потрібна не романтика, а реабілітація. У сорок пять я надто ціную свій час, щоб витрачати його на людину, яка починає знайомство з ревізії моїх «мінусів».
Куди ти? А кава? тихо промимрив Артем.
Допивай сам, збережеш гривню. І невеличка порада: якщо хочеш, щоб тобі дивилися в рот запишись до стоматолога.
Вдома я першою справою додала Артема у чорний список скрізь, де це можливо. Мій затишок це не лише ковдра й тиша. Це ще й телефон без людей, що намагаються вписати мене у свій викривлений шаблон.
А як думаєш ти: це було невдале побачення чи спектакль, відточений за місяці? І чи варто продовжувати діалог, якщо ще з першої хвилини тобі предявляють рахунок за те, ким ти є насправді?
