Після десяти років шлюбу вона пішла до іншого. Рівно через рік вона повернулася вагітна й зламана
Я зустрів свою дружину, Олену, майже дванадцять років тому. Тоді я ще навчався у Київському політехнічному інституті та жив у гуртожитку. Вона приїхала з маленького села на Волині, збентежена й самотня серед шумного міста. Спочатку ми не спілкувалися. Я навіть не помічав її тиху, що завжди ховалася за книжками.
Але час зблизив нас. За кілька місяців ми почали розмовляти спочатку несміливо, а потім щоночі, без кінця. Вона ділилася сумнівами, я мріями. Нарешті нам дали кімнату для пар староста гуртожитку довірилася нам, побачивши, як ми серйозні. Так почалося наше життя.
Я завжди знав, чого хочу. Бути міцною опорою, здатним не лише звести стіни, а й наповнити домівку теплом. Я сказав їй одразу: «Ти не працюватимеш. Жінка має доглядати за домом та дітьми. А якщо чоловік не може прогодувати родину він не чоловік». Вона не заперечувала. Готувала, прибирала, чекала на мене ввечері. Ми були справжньою сімєю.
Роки минали. Я піднімався карєрними сходами: спочатку працював у будівельній компанії, потім став бригадиром, а згодом відкрив власну справу. Купили будинок у пригороді, дві машини для неї та для мене. Жили, як мріяли. Але одного не вистачало дитини. Ми зверталися до лікарів, витратили тисячі гривень, здавали безліч аналізів Даремно. Я приховував біль. Вона теж мовчала, але в її очах була порожнеча. Одного дня ми здались. Якщо доля відмовляла нам у цьому значить, не настав час.
А потім усе розвалилося. Без попередження. Без жодного шансу зрозуміти.
Я повернувся додому раніше хотів уникнути пробок. У дворі не було її авто. Ворота розчинені. Дивно. Чекав. Вечір тягнувся нескінченно. А потім прийшов SMS з невідомого номера:
«Пробач мене. Я більше не можу жити у брехні. У мене є інший. Він повертається додому, і я йду з ним. Я зрадила тобі, але, можливо, колись ти зрозумієш»
Світ плив з-під ніг. Я сидів на підлозі в будинку, який збудував для двох, а тепер у ньому лишився сам. Лише мій найкращий друг та партнер Тарас не дав мені зійти на дно. Врятував від горілки й від розпачу.
Час минав. Я навчився дихати знову. Бачив Олену на фотографіях у мережі десь у Карпатах. Вона жила там з ним. Неможливо було стерти її з памяті. Усе навколо нагадувало про неї. Я молився, щоб вона повернулася. І всесвіт почув.
Рівно через рік хтось постукав у двері. Я відчинив і мало не впав. Це була вона. Виснажена, знищена, у брудному, поношеному одязі. І цей живіт. Величезний. Вона була на останніх тижнях вагітності.
Олена впала на коліна, ридаючи, благаючи про пробачення. Кохан
