Після кількох побачень 45‑річна жінка запросила мене до себе. За вечерею я розкаявся, що опинився в її квартирі, а на це я зовсім не був готовий.
Їхав до Зоряни з пляшкою червоного вина, з таким наївним, майже дитячим настроєм, що зараз і самому соромно. Мені вісімдесят‑вісім. Здається, вже пора ставати розумнішим, розпізнавати натяки, відчувати людей, а не будувати хмарні замки після кількох зустрічей. Але ні. Олег, як виявилося, ще залишився романтиком. І дураком. І часами вони збігаються.
Зі Зоряною ми познайомились на сайті знайомств місяць тому. Спочатку переписувались, потім кілька разів зустрічались у кав’ярнях. Вона сподобалась – не буду брехати. Посміхалась тепло, уважно слухала, жартувала без цих «лампових» допросів: «А квартира твоя? А колишня дружина? А аліменти? А план на пенсію?»
Перші зустрічі проходили легко: гуляли, пили каву, говорили про фільми, про роботу, про те, що в нашому віці побачення вже схожі не на романтику, а на співбесіду з нотками надії. Ми сміялися один з одним, здавалося, що розуміємося.
І ось вона запросила мене до себе вдома.
Просто сказала:
— Приїжджай у суботу. Посидимо. Я щось приготую.
Я, звичайно, почув не «щось приготую», а інше. Чоловік слухає те, чого хоче. Особливо коли вже тричі уявляв, як все буде затишно, тихо, з вином, розмовами на кухні, можливо, з якимось продовженням. Я навіть погладив сорочку самостійно праскою – це вже майже визнання серйозних намірів.
У магазині довго вибирав пляшку, стояв, немов сомельє в провінційному театрі. Взяв не найдешевше, але й не таке, щоб потім жалкувати про чек і про свої почуття.
Приехав до Зоряни о сьомій. Вона відкріла двері майже одразу, немов стояла там і чекала. У сукні, зі стильним макіяжем, улюбленою зачіскою. Все красиво, навіть занадто красиво для простого «посидимо спокійно».
Увійшов і зрозумів: квартира приготувала мій прихід, немов чекала інспекцію санітарії, мами та президента керуючої компанії. Підлога блищала. Справді блищала. Я навіть зняв черевики, наче боюся залишити слід своєї «чоловічої непристосованості». У передпокої пахло чистотою, духами і їжею – і їжі було багато, дуже багато.
Потрапив на кухню і завмер.
На столі стояв салат, потім ще один салат, гаряча страва в форми, тарілка бутербродів, нарізка, якісь пиріжки і суп. Суп, розумієш? На романтичний вечір.
Подивився на це і сказав:
— Зоряно, ти що, полк чекаєш?
Вона засміялася, та трохи напружено.
— Ой, не біда. Просто захотіла тебе добре нагодувати. Чоловік має їсти домашню їжу.
Тоді щось тихо підкравилось у мене в душу. Не боліло, просто підкравилось. Фраза здавалася безобідною, та в ній вже чути був маленький дзвінок.
Протягнув їй вино.
— Ось, приніс.
Вона взяла пляшку, подивилась і відповіла:
— Дякую. Хоч у мене теж є.
І відкрила шафу.
Там стояли три пляшки.
Три.
Одразу відчув себе, ніби прийшов на весілля з однією квіткою, коли вже замовили ресторан на сто гостей.
— Ого, — сказав я. — Ми що, щось велике святкуємо?
— Чому б і ні? — відповіла вона. — Треба ж нам вже нормально поговорити.
Оце «вже» мене вразило. Ми бачилися, якщо чесно, лише кілька разів. Так, листувалися. Приємно було. Але «вже нормально поговорити» звучало, ніби я місяць уникав важливого сімейного збору.
Сіли.
Вона миттєво почала накладати їжу, не дочекавшись, щоб я сказав, що хочу спочатку вина.
— Ось салатик, спробуй. Це з куркою, а це з грибами. Горяче скоро покладу. Суп будеш?
— Зоряно, дай я сам…
— Що, сам? Сідь. Я люблю доглядати.
Вона клала так, ніби я три доби йшов тайгою, а зараз моє життя залежить від другого куска м’яса. Тарілка швидко перетворилась на маленький продуктовий склад.
Їв. Чесно їв. Все було смачно. На це вже нічого поганого сказати не можу – Зоряна готувала відмінно. Але ставало незручно. Не від їжі, а від того, що поруч з нею, ніби лежав невидимий договір, який, здається, я вже підписав, тільки не пам’ятаю коли.
Вона сіла навпроти, налила вино – собі, і мені.
— Ось, — сказала, — нарешті ми не в кафе, а по‑людськи.
— Так, у тебе затишно, — відповів я.
І це була правда. Затишно. Чисто. Красиво. Тільки затишку було занадто багато, ніби його підкачали насосом.
Зоряна дивилась на мене уважно, не так, як жінка дивиться на чоловіка, який їй подобається, а як бухгалтер дивиться на документ, у якого не вистачає підпису.
— Олеже, я думала про нас, — почала вона.
Я кивнув. Вилка в руці миттєво важчала.
— Про нас?
— Звичайно. Ми ж не діти. Нам не по двадцять, щоб бігати за побаченнями.
Тут я зрозумів, що вечір зайшов не туди. Я розраховував на легку розмову, сміх, «пам’ятаєш, як ти розповідав про сусіда‑перфоратор». А почалося засідання про мою подальшу долю.
— Я згоден, що ми не діти, — сказав я обережно. — Але ми лише тільки знайомимося.
Вона нахмурилась.
— Оце мене й збентежило. Що означає «лише»? Скільки можна знайомитися? У нашому віці треба розуміти, чого ти хочеш.
Хотів сказати: «Я зараз хочу спокійно доїсти салат», та не сказав. Виховання, блін.
— Я хочу нормальних стосунків, — сказав я. — Просто здається, що все має йти поступово.
Зоряна відкинулася на спинку стільця.
— Поступово — це як? Ще рік зустрічатися в кафе?
— Чому рік?
— А як інакше? Чоловіки завжди так кажуть: «Поступово». А потім їм зручно – приїхали, посиділи, поїхали. А жінка сидить і чекає.
Вона говорила швидше, і я зрозумів, що ця розмова не була вигадана в момент. Вона була підготовлена, репетирована, можливо, кілька разів проговорена перед дзеркалом, доки вона вичищала бездоганну плиту.
— Олеже, я не хочу, щоб ти чекав чогось невідомого, — сказав я. — Але ми знайомі місяць.
— Місяць достатньо, щоб зрозуміти, чи твій це чи ні.
Я замовк. Для неї, здавалося, цього було цілком. А для мене — ні. І раптом відчув провину, що не встиг полюбитися за графіком.
Вона підвела страву до мене.
— Їж гаряче, воно охолоне.
Я автоматично взяв виделку. І сиджу, їм картоплю з м’ясом, а вона розповідає про моє майбутнє. Як коли годують перед підписанням вироку.
— Я думала, — сказала Зоряна, — що можна було б не тягнути. Ти живеш один. Я теж одна. У нас є квартири. Але мій район кращий, до роботи зручно добиратись. Місця вистачить.
Я підвів погляд.
— Місця для чого?
Вона подивилась на мене, ніби я навмисно туплю.
— Для нас, Олеже.
Я навіть вино не випив одразу, просто тримав келих.
— Ти про те, щоб жити разом?
— Чому ти так здивований?
— Ну… все.
Вона усміхнулася.
— Зрозуміло.
І це «зрозуміло» не про розуміння, а про образу, яка вже наділа пальто і стоїть у передпокої.
— Олеже, ми справді мало знайомі.
— Ти вже говорив.
— Бо це важливо.
— А мені важливо не марнувати час. Я не дівчина. Мені сорок п’ять. Хочу сім’ю. Нормальну. Щоб чоловік був поруч. Щоб ми разом вечеряли, разом розв’язували питання, допомагали один одному.
Слова були звичайні. Але між «хочу бути поруч» і «ти вже наступного тижня займеш місце чоловіка в моєму житті» – величезна різниця.
Я спробував говорити м’яко:
— Я розумію. Але сім’я не вирішується за вечерю.
Вона рішуче поставила келих.
— А як вона формується? Через переписку до ночі? Прогулянки? Через ваші «побачимо»?
Я зрозумів, що «ваші» – це не лише про мене. Там уже сиділи всі чоловіки, які коли‑небудь її розчарували: колишній чоловік, кавалери з сайту, той, що обіцяв і зник. І вони невидимо сиділи за столом разом зі мною, їли її салати. А відповідати мав я.
— Я не вони, — сказав тихо.
— А я звідки знаю?
Щирий, неприємний, та щирий питання.
Подивився на неї. Вона була красива, втомлена, зібрана, надзвичайно напружена. Ніби тримала в руках не келих, а останню спробу влаштувати життя.
Мені стало її шкода. Але жалоба – погана основа для стосунків. На жалобу можна донести сумку до під’їзду, а жити разом на ній не можна.
Вона раптом підстала.
— Зараз суп нальму.
— Олеже, я вже не можу.
— Нічого, трохи.
— Справді не треба.
Вона все ж взяла тарілку.
І ця дрібниця вразила мене сильніше, ніж розмова про спільне життя. Я сказав «не треба», а вона не почула. Не тому, що була зла, а тому, що в її голові вже був сценарій, а я в ньому мав їсти суп. Значить, буду їсти суп.
Вона поставила переді мною тарілку.
— Їж. Домашній.
Подивився на суп і подумав: «Олеже, ти приїхав за романтикою, а потрапив на кастинг у чоловіки з дегустацією першого, другого і моральних зобов’язань».
І стало смішно. Нервово, звісно, але смішно.
Зоряна запитала:
— Чому смієшся?
— Та ні.
— Тобі смішно?
— Ні, просто… ситуація дивна.
— Дивна? Тобто я для тебе дивна?
Тут треба було відповідати дуже обережно. Я спробував.
— Ні. Не ти. Просто здається, ми занадто швидко зайшли в серйозні теми.
В її обличчі з’явилося холодне вираження.
— Зрозуміло. Ти приїхав не за серйозними темами.
Я мовчав. Тому що дійсно, я не за ними приїхав. Але сказати це вголос було б грубо. Хоч і правдиво.
— А за що ти приїхав? — запитала вона.
Питання висіло над столом.
Я, сорок вісім, з шлюбом, розлученням, іпотекою, ремонтом власними руками, болючою спиною, сивиною в бороді, відчував себе школяром, якого спіймали біля лавки з цигарками.
— Я приїхав до тебе, — сказав я.
— Ні. Ти приїхав, щоб гарно провести вечір.
Не відповів.
Вона кивнула, ніби лише собі довела.
— Ось. Я й так знала.
— Олеже, приємно проводити вечір з жінкою, що мені подобається, — це не злочин.
— А далі що?
— Далі ми могли б спілкуватись, зустрічатись, зрозуміти, чи підходимо один одному.
— Мені не потрібен чоловік, який мене випробовує.
— Я не випробовую.
— Ти випробовуєш. Усі випробовують. Чи зручна я? Чи весела? Чи не потребую багато. Чи готую? Чи мовчу, коли треба. А я так не хочу.
Вона вже не говорила тільки зі мною. Я це зрозумів, але полегшення не настало.
Відсунув тарілку.
— Олеже, здається, нам треба зупинитися.
— У прямому? Я відчуваю, що ти шукаєш більшої визначеності, ніж я можу дати.
— Яка зручна фраза.
— Не зручна. Щира.
— Щира? — посміхнулася. — Чоловіки називають щирістю те, що їм вигідно.
Мене обурило, хоча й не сильно. Бо я справді намагався неВиходячи з квартири, я зрозумів, що іноді найкраща відповідь – це просте прощання і спокійна дорога додому.
