Після медового місяця — гірка правда і новий початок
Віра і Артем щойно повернулися з медового місяця, який провели у сонячній Хорватії. Вона влаштувалася зручніше на дивані й гукнула у бік ванної:
— Який фільм дивимось?
— Не знаю, вирішуй сама! — донеслася відповідь чоловіка.
Віра ввімкнула його ноутбук і мимовільно глянула на неспаковані валізи в коридорі. «Завтра розберу», — пробурмотіла вона, відвела погляд — і раптом почула системний сигнал. На екрані з’явилося повідомлення. Вона клацнула на іконку — і її ніби током пройняло.
«Скучила, коханий», — писала незнайома Мар’яна.
«Не сумуй, скоро повернуся», — відповідав їй Артем.
Дата повідомлення — сьоме серпня. За день до їхнього повернення додому. Віра відкрила переписку і, затамувавши подих, почала читати: «Мар’яночко, цей вечір був чарівним…», «Ти сьогодні приїдеш?», «Так, рибко, я так за тобою сумую…»
Вона різко захлопнула ноутбук. За кілька секунд із ванної вийшов Артем:
— Ну що, знайшла фільм? Можливо, комедію?
— О, так… комедія зараз почнеться, — холодно кинула Віра. — Хто така Мар’яна?
Він остопів.
— Яка Мар’яна?.. Я не знаю жодної Мар’яни!
— Правда? Ну ось, полюбуйся! — і вона кинула ноутбук йому на коліна. — Щойно повернулися з подорожі, а ти вже з коханкою встиг нагулятися?!
— Почекай… Це нічого не значить. На корпоративі випив, вона сама до мене причепилася… Це помилка! Я тебе кохаю!
— Помилка? Помилка — це вийти за тебе заміж! — Віра вискочила з квартири й грюкнула дверима.
У таксі вона мовчазно дивилася у вікно, а по щоках котилися сльози. «Невже це відбувається зі мною?..»
Біля батьківського дому її зустріла мати:
— Донечко, що трапилося?
— Подаю на розлучення. Я не житиму зі зрадником!
— Тихше, серденько… заходь, поговоримо, заспокойся…
Минув тиждень. Мати переконувала залишитися у них:
— Ну навіщо тобі орендована квартира? Живи з нами, скільки хочеш.
— Мам, мені тридцять. Мені потрібен свій простір.
Вона два дні шукала житло. Вчора подала на розлучення. Артем ще намагався щось пояснити: телефонував, надсилав квіти — даремно.
За місяць Віра вже жила у новій квартирі. Останні два тижні — жодної сльози. Занурилася в роботу, аби не думати. Але у вихідні було важко: самотність навалилася з новою силою.
Одного вечора вона сиділа перед телевізором, бездумно перемикаючи канали. Морозиво, варення та повна апатія. А потім — несподіване рішення.
— Скільки можна сидіти в чотирьох стінах? — сказала собі Віра і вийшла на вулицю.
У парку було тепло і тихо. Світло ліхтарів, тіні від дерев, закохані пари… Але незабаром стемніло. Віра рушила назад, але зрозуміла — заблукала.
Ззаду почулися кроки. Вона прискорилася.
— Дівчино, вибачте… — донесся голос.
Вона кинулася бігти, але спіткнулася. І тут же чиїсь руки підняли її з землі.
— У вас усе гаразд? Не бійтеся, я не хотів налякати. Мене звати Сашко.
Він відійшов на кілька кроків, показав порожні кишені й додав:
— Я живу поруч. Побачив, як ви блукаєте алеями…
Віра все ще була напруженою, але його голос, добрий погляд і щира посмішка трохи розтопили лід усередині.
— Я просто не можу знайти вихід, — зніяковіло відповіла вона.
— Дозволите, я вас проводжу?
Прогулянка проминула непомітно. Сашко жартував, розповідав історії, вона сміялася… Біля під’їзду вони сповільнили крок.
— До побачення, Віро.
— До побачення, Сашку… — із ноткою сумноти.
— Можу почекати, поки ви зайдете? А то раптом знову заблукаєте, — пожартував він.
Наступного дня Віра, все ще під враженням, пішла по каву. І раптом… прямо у дверях сусідньої квартири з’явився Сашко із двома стаканчиками у руках.
— Прокинулася, соне? Я вже зранку чекаю! Підемо каву пити?
— Ти? Що ти тут робиш?
— Живу. Ми з тобою сусіди вже два тижні. Бачив тебе пару разів, але так і не наважився заговорити.
Віра розгубилася. Він усміхнувся:
— Ну що, зайдеш на каву?
— Я не впевнена…
— А якщо у мене є печиво?
— Тоді, можливо…
Задзвонив телефон:
— Так, мам, ні, не передумала. Я залишаюся тут. Мені тут… подобається.
І Віра, уперше за довгий час, відчула тепло. Цього разу — по-справжньому.
