Після медового місяця — гірка правда та новий початок
Оля і Дмитро щойно повернулися з медового місяця, який провели у сонячній Болгарії. Вона зрушно влаштувалася на дивані й гукнула у бік ванної:
— Який фільм дивимось?
— Не знаю, вирішуй сама! — донісся голос чоловіка.
Оля включила його ноутбук і мимовільно глянула на незгорнуті валізи в коридорі. «Завтра розберу», — пробурмотіла вона, відвела погляд — і раптом почула системний сигнал. На екрані висвітилося повідомлення. Вона клацнула на іконку — і її ніби током ударило.
«Скучила, коханий», — писала незнайома Марічка.
«Не сумуй, скоро повернусь», — відповідав їй Дмитро.
Дата — восьме серпня. За день до їхнього повернення додому. Оля відкрила переписку й, затамувавши подих, почала читати: «Марічко, той вечір був чарівним…», «Ти сьогодні приїдеш?», «Так, крихітко, я так за тобою сумував…»
Вона різко захлопнула ноутбук. За кілька секунд із ванної вийшов Дмитро:
— Ну що, знайшла фільм? Може, комедію?
— О, так… комедія зараз почнеться, — холодно кинула Оля. — Хто така Марічка?
Він остолбенів.
— Яка Марічка?.. Я не знаю жодної Марічки!
— Правда? Ну тоді ось, полюбуйся! — і вона кинула ноутбук йому на коліна. — Щойно повернулися з подорожі, а ти вже з коханкою встиг нагулятися?!
— Почекай… Це нічого не значить. На корпоративі випив, вона сама до мене чіплялася… Це помилка! Я тебе люблю!
— Помилка? Помилка — це вийти за тебе заміж! — Оля вискочила з квартири й грюкнула дверима.
У таксі вона мовчки дивилася у вікно, а по щоках котилися сльози. «Невже це відбувається зі мною?..»
Біля батьківського дому її зустріла мати:
— Донечко, що трапилося?
— Подаю на розлучення. Я не житиму зі зрадником!
— Тихше, серденько… заходь, поговоримо, заспокойся…
Минув тиждень. Мати переконувала залишитися з ними:
— Навіщо тобі орендована квартира? Живи з нами, скільки хочеш.
— Мам, мені тридцять. Мені потрібен свій простір.
Вона два дні шукала житло. Вчора подала на розлучення. Дмитро ще намагався щось пояснити, дзвонив, надсилав квіти — даремно.
Через місяць Оля вже жила в новій квартирі. Останні два тижні — жодної сльози. Занурилася у роботу, щоб не думати. Але вихідні були важкими: самотність насувалася з новою силою.
Одного вечора вона сиділа перед телевізором, бездумно перемикаючи канали. Морозиво, варення й повна апатія. Потім — несподіване рішення.
— Скільки можна сидіти в чотирьох стінах? — сказала собі Оля й вийшла на вулицю.
У парку було тепло й тихо. Світло ліхтарів, тіні від дерев, закохані пари… Але незабаром стемніло. Оля рушила назад, та зрозуміла — заблукала.
Ззаду почулися кроки. Вона прискорилася.
— Дівчино, вибачте… — донісся голос.
Вона кинулася тікати, але спіткнулася. І в ту ж мить чиїсь руки підняли її з землі.
— У вас усе гаразд? Не бійтеся, я не хотів налякати. Мене звати Андрій.
Він відійшов на кілька кроків, показав порожні кишені й додав:
— Я живу неподалік. Побачив, як ви блукаєте алеями…
Оля все ще була напружена, але його голос, добрий погляд і щира посмішка трохи розтопили кригу всередині.
— Просто не можу знайти вихід, — зніяковіло відповіла вона.
— Дозвольте провести вас?
Прогулянка промайнула непомітно. Андрій жартував, розповідав історії, вона сміялася… Біля під’їзду вони сповільнили крок.
— До побачення, Олю.
— До побачення, Андрію… — з нотою сумноти.
— Можу дочекатися, поки ви зайдете? Раптом знову заблукаєте, — пожартував він.
Наступного дня Оля, все ще під враженням, пішла по каву. І раптом… прямо біля дверей сусідньої квартири з’явився Андрій із двома стаканами у руках.
— Прокинулася, соню? Я вже зранку чекаю! Підемо каву пити?
— Ти? Що ти тут робиш?
— Живу. Ми з тобою сусіди вже два тижні. Бачив тебе пару разів, але не виходило заговорити.
Вона розгубилася. Він усміхнувся:
— Ну що, зайдеш на каву?
— Я не впевнена…
— А якщо в мене є печиво?
— Тоді, можливо…
Задзвонив телефон:
— Так, мам, ні, не змінила думки. Я залишаюся тут. Мені тут… подобається.
І Оля, уперше за довгий час, відчула тепло. Цього разу — справжнє.
