Два роки тому ми з чоловіком придбали невеликий будинок за містом. Від початку зійшлися на думці, що власний будинок має набагато більше переваг, аніж квартира в місті. Вирішили хоч на перший час зробити там невеличкий ремонт, а далі у нас було більше планів щодо цього помешкання.
Тут ми познайомилися з сусідкою, яка раніше знала попередніх власників будинку. На нас вона справила дуже навіть хороше враження, все розповіла, показала. Загалом, здалася милою та привітною жіночкою.
Відтоді ми з нею часто спілкувалися, підтримували хороші стосунки. Я не мала бабусі з дідусем, тому спілкування з нею ніби повертало мене в дитинство та юність. Ми могли годинами розмовляти про все на світі. Вона розповідала мені різні історії зі свого життя, а я ділилася з нею своїм.
Про що ми лише не говорили. Про господарство, хатніх рослин, ділилися рецептами. Вона інколи могла в мене попросити щось їй купити. Чи то молока, чи то цукру. Я завжди купляла, при цьому не брала від неї жодної гривні. Бо не вважала це надто великими грошима, та й хотілося хоч чимось віддячити за її приязність. Якось вона попросила мене купити їй таблетки від тиску. Я в той час саме зварила свіжої картоплі та вирішила пригостити й сусідку.
Тож ввечері принесла їй таблетки, які вона просила, та картоплю. Вона все з’їла, а потім, піднявши свої очі на мене, мовила: “Голубонько, я то з’їла все, але більше мені не принось їжу в таких тарілках. Як собаці якійсь. Чесно!”
Я була просто вражена з її поведінки. Після цього вона ще не раз про щось просила, однак я відмовляла. А зрозумівши, що моя думка не зміниться, вона стала на мене кричати, мовляв, я повинна їй допомагати, бо не знати, яка мене старість чекає. Не хотіла встрявати з нею у сварку, тому просто змовчала. Після цього випадку з сусідкою я вирішила, що не буду більше нікому помагати.
