Павлові було 14, коли він вперше почув, як батьки серйозно сваряться за зачиненими дверима своєї спальної кімнати. Хлопець одягав навушники та робив музику гучніше. Проблеми батьків його не обходять, не хоче бути німим свідком сказаних слів, про які завтра обоє шкодуватимуть.
Проте навіть гучна музика не могла стишити думки хлопця про те, що він таки встиг почути слово «розлучення». Він знав, що останнім часом з татом коїться щось неладне. Він постійно сидить в телефоні, літає у небесах, не звертає уваги на них з мамою. До того ж пізні повернення з роботи та постійні відрядження навіть Павлові здають підозрілими. Невже тато дійсно міг думати, що мама така недалека.
Зазвичай вони снідають разом, проти коли Паша вийшов з кімнати та сів до столу, то батька уже не було. Заплакана мамине обличчя говорило саме за себе. Вона намагалася видавити з себе посмішку. Пояснила, що у них з татом зараз певні труднощі, тож він деякий час житиме окремо.
-Мамо, ну я ж не маленький. Ви розлучаєтеся, бо в папи інша жінка? – вся стійкість матері кудись поділася й вона розплакалася, а я кинувся її обіймати та гладити по голові. Точнісінько як в моєму дитинстві, коли я падав, а мама мене жаліла. Щоправда, мій біль стихай через кілька хвилин, а маму болітиме все життя.
Після розлучення я намагався підтримувати контакт з батьком, але через прохання матері. Хоч він і залишив нам свою квартиру та відмовився від будь-яких прав на спільний родинний бізнес (вони тримали будівельний магазин), мені було неприємно бачитися з людиною, яка проміняла сім’ю на одноразову інтрижку.
Хто та жінка, яка звабила батька я не знав, а матері запитувати не збирався. Папа каявся, виглядав він кепсько й навіть не приховував, що сумує за нами та хоче повернутися додому. «Тоді скажи мамі про свої почуття й щиро попроси пробачення» – порадив я йому під час однієї із зустрічей, коли втомився споглядати, як він зжирає себе живцем.
Він таки наважився. Прийшов з гарними квітами, щиросердним зізнанням та щирим каяттям. Батьки довго розмовляли, я відпросився на ніч до друга, а вранці, коли повернувся додому, побачив, що батьки помирилися. Так ми знову стали жити разом. Я радів нашому возз’єднанню й навіть не підозрював, що чекає на нас попереду. Був четвер, я сидів на уроці геометрії, коли до класу увійшла моя класна керівничка й наказала збирати речі та терміново йти додому.
-Що сталося? – запитав я її, коли ми були на коридорі. В очах Катерини Іванівни застигли сльози, вона вагалася, а моє серце мало не виплигувало з грудей через незрозуміле відчуття тривоги.
-Павлику, ти тільки тримайся! Твою маму збила машина, на жаль, її не вдалося врятувати.
Додому я йшов, наче в тумані, не розбирав ні дороги, ні людей. Крик батька було чутно навіть з вулиці. Це не було схоже на людський голос, радше завивання хижої тварини. Ми були вбиті горем й не знали, що робити та як жити далі. Не знати звідки біля нас почали крутитися мамині родичі. Тітка Рита, яку я жодного разу не бачив, взяла на себе усі необхідні приготування та постійно допитувалася чи мої батьки встигли знову розписатися.
-Моєї матері не стало день тому, а це єдине, що вас хвилює? – запитав я в неї й вона замовкла.
Ввечері підслухав розмову тітки й дізнався, що вона має намір стати моїм опікуном, адже я неповнолітній, а батька виставити психічно неврівноваженим, щоб запроторити до божевільні. От вона й надумала схитрувати та пустити його в продаж. Залишилося лише обробити мене, адже я єдиний спадкоємець.
Розповів про все татові, а той наче в тумані, нічого не розуміє й не хоче розмовляти. До кого ж мені звернутися по допомогу?
