Солоний вітер грає з волоссям Марини, коли вона, примруживши очі від сонця, наносить новий мазок пензлем на полотно.
Блакить ніжно зливається з індиго, створюючи той унікальний відтінок моря на межі присмерку такий близький, але недосяжний, ніби намагаєшся втримати світло в долонях.
Їй уже двадцять, але море для неї залишається таємницею секретом, який кличе та надихає.
Ганна тихо підійшла ззаду, мов тінь, і притулила підборіддя до плеча доньки, вдихаючи знайомий запах фарб, змішаний із морським бризом. Це пахло стиглими персиками та затишком рідного дому.
Занадто темно, ніжно промовила вона, без докору, лише з ніжною турботою. Сьогодні море спокійне.
Марина ледве посміхнулася, не відводячи погляду від полотна.
Я не море малюю. Я малюю звук, який залишився у моїх спогадах.
Ганна ніжно провела рукою по її волоссю. Минуло вже пятнадцять років з того дня, коли вона та Віктор знайшли дівчинку на пляжі мокру, налякану, з очима, наче відблиск бурхливого неба. Дівчинку, яка не памятала ані свого імені, ані минулого, ані того, як опинилася тут, викинута хвилями, мов уламок човна.
Вони назвали її Мариною. Імя приросло до неї. Стало частиною її душі.
Вони чекали. Тиждень, місяць, рік. Розклеювали оголошення, повідомляли поліцію, розпитували кожного. Але ніхто не шукав дівчинку з світлим волоссям та очима, наче буря.
Здавалося, море забуло її тут.
Тато повернувся з рибою, сказала Ганна, показуючи на дім. Каже, що камбала сама в сіті опинилася.
Віктор уже клопотався біля мангалу, його сміх лунав у подвірї. Він любив Марину не лише як доньку, але як дар, який море повернуло йому, забравши колись його дитячу мрію.
Їхнє життя текла спокійно, наче струмок серед прибережних скель. Літо означало город, вечері на веранді під цвіріньк
