Після сімдесяти років я став зовсім непотрібним навіть син і донька не згадали про мене в день мого народження.
Оленка сиділа на лавці в лікарняному парку, сльози текли по її щоках. Сьогодні їй виповнилося сімдесят, але жодна дитина не подзвонила чи не привітала. Єдина, хто подарував декілька теплих слів та навіть маленький сувенір, була сусідка по палаті. Медсестра Марійка принесла їй на честь ювілею яблуко. Загалом у лікарні було непогано, але персонал залишався байдужим.
Видно, тут усі розуміли: коли дітей обтяжують старі батьки, їх привозять сюди. Оленку сюди завіз син, мовляв, треба підлікуватися й відпочити, на ділі ж вона просто заважала невістці.
Оленка мала квартиру. Син вмовив її оформити дарчу на нього. Перед цим обіцяв, що все буде, як завжди. Але після підписів у квартиру переїхала уся родина, а відносини з невісткою відразу зіпсувалися.
Невістка завжди знаходила, на що нарікати: то борщ ніякий, то у ванній краплі води. Спочатку син ще захищав матір, але з часом перейшов на бік дружини, почав кричати на Оленку. Вона часто помічала, що син із невісткою перешіптуються про щось.
Одного разу, дивлячись йому у вічі, мати спитала:
Сину, ти вирішив здати мене у дім для престарілих?
Син почервонів, знизив очі й відповів:
Мамо, ну навіщо ти так? Це ж просто санаторій. Відпочинеш місяць і повернешся додому.
Привіз її сюди, підписав якісь папери, пообіцяв повернутися, але зник. Минуло вже два роки.
Оленка телефонувала сину, але відповів незнайомий чоловік і сказав, що син продав жилье. Тепер вона не знала, де його шукати. Плакала ночами, бо з першого дня знала: додому не повернеться. Найбільше боліло їй те, що колись через щастя сина зробила боляче своїй доньці.
Оленка виросла в селі, у великому батьківському домі з господарством. Одного дня сусід прийшов до її чоловіка й почав розповідати, що в місті люди живуть краще: зарплати вищі, квартири видають.
Чоловік Оленки відразу загорівся ідеєю. Переконав і її, вони продали все й перебралися до Одеси. Сусід не збрехав отримали квартиру, поступово обставили меблями, навіть купили старенького “Москвича”, в якому чоловік попав у аварію.
Помер чоловік наступного дня після аварії, не приходячи до тями. Оленка залишилася сама з двома дітьми. Щоб їх виховати, мила підлоги у під’їздах ночами. Думала, виростуть віддячать. Але стало інакше.
Спочатку син, потрапивши у погану компанію, наробив боргів, і Оленка мусила позичати великі суми (у гривнях), щоб його не посадили. Згодом донька вийшла заміж, народила онука. Спершу було добре, поки хлопчик не почав хворіти. Donka звільнилася з роботи, щоб його доглядати, лікарі довго не могли встановити діагноз.
Потім у хлопчика таки виявили важку недугу, яку лікували лише у Києві. Доводилося чекати на місце в лікарні. Коли донька лікувала сина, її покинув чоловік. Так вона познайомилася у лікарні з вдівцем, чия донька мала таку ж хворобу.
Вони почали жити разом. Через чотири роки чоловіку доньки знадобилися гроші на дорогу операцію. Оленка мала заощаджені кошти на перший внесок для сина на квартиру.
Коли донька попросила грошей, Оленка відмовила, не хотіла витрачати їх на чужу людину. Донька образилась і сказала, що у неї більше немає матері. Вже одинадцять років не спілкувалася з нею.
Оленка підвелася з лавочки та повільно пішла до пансіонату. І раптом почула:
Мамо!
Її серце ледь не вирвалося з грудей. Обернувшись, вона побачила свою доньку. Коліна підкосилися, вона ледве встояла, донька встигла її підхопити.
Я так довго тебе шукала. Брат не хотів давати адресу, сказав лише після того, як я пригрозила позовом за незаконний продаж твоєї квартири.
Мамусю, пробач, що так довго не приїжджала. Спочатку була дуже ображена, потім відкладала, а далі просто стало соромно. Декілька тижнів тому мені наснився страшний сон: ти ходиш по лісі й плачеш.
Вранці я відчула себе дуже недобре. Розповіла чоловікові про сон він порадив мені їхати та просити пробачення. Я приїхала, а там чужі люди, тебе не знають. Лише згодом знайшла брата. У нас із чоловіком великий будинок біля моря під Одесою. Чоловік сказав, щоб я забрала тебе з собою.
Оленка притисла доньку до грудей та заплакала цього разу сльози були сльозами радості.
