Мене звати Світлана і в мене відбулась найбільша трагедія в житті. Я народила дитину з ДЦП. Пологи були складні й болючі та ще й ранішні. Всього на 26 тижні народився мій син Андрій з вагою в 750 грамів. Лікарі тоді думали — рятувати мене чи дитину, але вдалося таки обох привести до життя. Дякувати Богу, що в мене такі досвідчені лікарі попались. Мій чоловік Андрій був шокований й відразу передумав називати дитину своїм же ім’ям, хоча я не погодилась й назвала потім його також Андрієм — на зло чоловікові.
Як Ви вже здогадались, мій чоловік не змирився з тим фактом, що потрібно опікуватись хворою дитиною й що я більше не можу народити йому іншої. Лікарі мене затвердили, що це перша й остання вагітність. Спочатку він удавав що змирився, але з кожним наступним днем було відчутно, що це не так! Спочатку відмовився називати його на свою честь, як заведено у його родині. Там і тато, і дід, і прадід мав ім’я Андрій!
На дитину почало майже відразу витрачатись купу часу й гроші! Ми не бідна сім’я, але й не заможна настільки, аби всі сили вкладати лише на забезпечення стабільного функціонування життя маленького Андрійка. Не минуло й 2 місяці, як чоловік мене покинув, бо не збирається викидати в мусор своє життя через мою провину.
Виявляється — це я винна, що дитина народилась хворою. Наче я й так себе не звинувачувала в цьому, ще й він тицьнув у болюче місце. Мої та його батьки звісно співчували нашій сім’ї, однак я по очах свекрухи бачила, що вона сподівалась, що її син таки народить від когось їй нормального здорового внука.
Віднині я виховую маленького Андрійчика сама. Поки безробітна, але рідня з обох сторін таки підкидає гроші на утримання, та й чоловік не залишив мене без копійки. Хоч і повівся як боягуз, але продав куплену машину й переказав гроші в банк на моє ім’я. Я жінка не горда й розумію, що гроші конче потрібні для сина — взяла їх.
Мій син росте чудово! Звісно, не як всі діти, але потроху маленькими кроками налагоджуємо життя. Я познайомилась з сім’ями, які також виховують дітей з ДЦП. Тут я знайшла й справжнє кохання — мого Віталія! У нього 5 років тому померла дружина при пологах й він також сам виховує дочку з ДТЦ. Нещодавно в місті бачила колишнього Андрія, посміхнулася й привіталась. Ми навіть не говорили одне з одним, але по очах побачила, що він досі самий!
Його батьки час від часу навідують Андрія й привозять подарунки й спілкуються з дитиною. Це дало мені змогу усвідомити, що таки нових онуків у них немає. Бо навіщо приходити до хворого, якби на горизонті з’явився новий. Хіба не так мене свекруха запевнила після розлучення з її сином?
