Я стою посеред кухні, дивлюсь на цей безлад і не вірю власним очам. Вчора в мене був день народження, і я вирішила запросити батьків мого нового чоловіка.
Ми з Артемом одружилися всього два місяці тому — тихо, без галасу, просто расписалися у палаці урочистостей. Навіть батьків не кликали, були лише ми. Тепер живемо разом у моїй квартирі, яку я знімала ще до весілля. Але вчорашній вечір… це було щось неймовірне.
Я хвилювалася перед візитом свекрухи. Вона проста, але з характером. Оксана Дмитрівна любить все контролювати, а свекор, Борис Михайлович, навпаки — мовчазний, але якщо щось скаже, то влучно. Я старалася: накрила стіл, купила продукти, навіть сама спекла торт, хоча зазвичай у мене випічка не дуже вдається. Артем казав, що не треба так перейматися, мовляв, його батьки непримхливі, але ж хотілося справити враження. Перший офіційний візит, як-не-як!
Гості прийшли вчасно, з подарунками. Оксана Дмитрівна принесла величезний букет троянд і якусь коробку в блискучому папері. Борис Михайлович подарував пляшку домашнього вина — казав, що сам робив. Ми сіли за стіл, і спочатку все йшло добре. Я приготувала салати, запекла курку, зробила картоплю з грибами. Артем хвалив, свекры кивали, навіть компліменти робили. Але потім почалося найцікавіше.
Оксана Дмитрівна, як виявилося, вміє знаходити теми, від яких мені стає ніяково. Вона раптом почала розпитувати, коли ми плануємо дітей. Я ледве не подавилася вином. Артем спробував змінити тему, але свекруха не вгавала: «Ось у наші часи, Насте, ми з Борисом одразу після весілля почали думати про сім’ю. А ви молоді, чого тягнути?» Я лише посміхалася й кивала, хоча в голові крутилося: «Та ми ж тільки одружилися, дайте хоча б звикнути!» Артем, до речі, теж виглядав збентеженим, але він завжди такий — не любить сперечатися з мамою.
Потім свекруха перейшла до моєї кухні. Вона підвелася, почала оглядати все навколо, ніби ревізор. «Насте, а чому у тебе так мало посуду? Треба б докупити, якщо гостей приймати. І ці штори темні, я б повісила щось світліше». Я намагалася стримуватися, але відчувала, як щоки горять. Артем прошепотів: «Не звертай уваги, вона завжди так». Але ж це моя кухня! Я все тут облаштувала під себе, а тепер мені кажуть, що штори не такі.
Борис Михайлович, на щастя, розрядив обстановку. Він почав розповідати про свою дачу, про те, як цього літа в них вродилося стільки огірків, що не знали, куди їх дівати. Я слухала, кивала, а сама думала: «Хоча б вечеря швидше закінчилася». Але тут Оксана Дмитрівна дістала свій подарунок. Я розгорнула коробку, а там… сервіз. Такий, знаєте, з квіточками, як у бабусі в селі. Я, звісно, подякувала, але в голові було лише одне: куди я це подіну? У нас і так шафи забиті, а цей сервіз займає місця, як на цілий бенкет.
Артем, бачачи моє збентеження, спробував пожартувати: «Ма, ти ж знаєш, Настя більше по мисці з суші любить». Але Оксана Дмитрівна лише зиркнула на нього: «Це несерйозно, Артеме. У домі має бути нормальний посуд». Я ледве стрималася, щоб не розсміятися. У цю мить я зрозуміла, що життя з цими людьми буде справжнім квестом.
Коли гості нарешті пішли, я видохнула. Артем обійняв мене й сказав: «Ти молодець, все пройшло краще, ніж я очікував». Але я, чесно кажучи, досі в шоці. Тепер стою на кухні, дивлюся на цей сервіз, на недоїдену курку, на пляшку вина, яку ми так і не допили. І думаю: як же це — бути частиною нової родини? З одного боку, я люблю Артема і для нього готова терпіти всі ці моменти. З іншого — як навчитися не реагувати на такі зауваження? Можливо, з часом я звикну, і ми з Оксаною Дмитрівною знайдемо спільну мову. А може, просто навчуся тримати дистанцію.
Сьогодні я прокинулася з думкою, що треба поговорити з Артемом. Можливо, ми домовимося, що наступного разу святкуватимемо лише удвох. Або запросимо моїх батьків — вони хоч не критикуватимуть мої штори. Але в той же час розумію, що свекры — тепер частина мого життя. І як би я не намагалася, доведеться вчитися уживатися. Може, наступного разу я просто поставлю той сервіз на стіл, налию їм їхнього вина й скажу: «Це вам за штори». Жартую, звісно. Чи не жартую?
