Ми з чоловіком та донечкою Мирославою проживали у двоповерховому будинку на два виходи. В цьому будинку було дві квартири: в одній, яка була на другому поверсі, проживали ми, а в тій, що на першому – подружжя літніх людей. Їх діти давно вже проживали за кордоном та вони доживали віку самі. Часто, проходячи повз них нам доводилось чути коментарі, які надовго псували нам настрій. Але в основному жили ми мирно.
Їм постійно щось не подобалось. Бувало привітаєшся так, що вони не почують, то вони роблять зауваження, що ми не ввічливі та з ними ніколи не вітаємось. То якось у нас впав вдома стільчик, то сусідам здалося, що ми навмисно гупаємо, щоб не дати їм спати, то ми занадто голосно говоримо, то наша собака на них гавкає і вони її бояться.
Мирослава дуже їх боялася та йшла в школу лише тоді, коли їх на вулиці не було. Вдома донька старалася не бігати та не шуміти, бо боялася, що сусіди знизу викличуть поліцію через те, що вона порушила їх спокій.
Часто доводилося звітувати перед літніми сусідами про те, хто в нас в гостях був та хто збирається прийти.
Так і жили аж поки не трапилася дуже неприємна ситуація. Наша донька Мирослава серйозно захворіла, потребувала серйозного лікування. Лікарі рекомендували почати його якнайшвидше, озвучили якими можуть бути наслідки, якщо цього не зробити. Після того, як лікарі озвучили суму, потрібну на лікування, то ми з дружиною аж за голову взялися. Такої суми у нас не було. Навіть наша квартира коштувала у два рази менше, ніж зазначена сума. Спочатку ми звернулися до друзів за допомогою та після їх відмови ми зрозуміли, що вони себе лише так називали. Насправді ж усе зовсім не так.
Відмовки були наступні: поїздка в Єгипет, покупка авто, ремонт. Кредит в банку можна було взяти лише під заставу житла і то цієї суми вистачило б лише на перших порах, а далі потрібно було б щось думати.
Повертаючись додому біля входу я побачила сусідів, які вже давно мене чекали та почали розпитувати що і як. Я вже не мала сили з ними сваритися та розповіла все як є. А вони дали мені дві батьківські картки та сказали, що ми можемо взяти їх гроші. На ці картки їх діти вже давно почали висилати їм гроші щомісяця, вони навіть не знають яка там сума, бо не вміють подивитися. Сказали, щоб я взяла гроші та вилікувала Мирославу і віддавати гроші їм не потрібно. Проте я пообіцяла, що ми усе повернемо.
Тепер стосунки наші покращились та усі великі свята ми святкуємо разом. Мирослава вилікувалася та більше їх не боїться.
