Мене звати Оксана і я народилась ще в тій сімейці. У мене ще є старша сестра Мати не стало ще при пологах, коли народила мене, а батько все життя те і знав, що гуляти й приводити незнайомих жінок у нашу квартиру.
На мене його огидна поведінка ніяк не вплинула, а от на мою сестру Світлану — інша річ. Хоча тепер її звати Анджела. Вона змінила ім’я, коли почала працювати стр иптизеркою в одному з клубів району. Спочатку вона хотіла накопичити кошти, аби ми вдвох змогли поступити й оплатити навчання в університеті, але коли побачила, яка це вигідна професія, то вже й передумала.
В школі ми вчились неохоче, та й нас ніхто не змушував ні вчити уроків, ні читати книги, а про якісь додаткові факультативи взагалі мовчу. Ми з сестрою й батьком жили на його пенсію по інвалідності. Коштів взагалі не вистачало. Однак, як тільки моя сестра почала з 18-ти років працювати в клубі — справи пішли чудово.
Вона змогла оплатити університет і всі витрати по навчанню, щоб я не працювала, а вчитися на юриста. Всі в сім’ї разом з батьком погодились, що це найкраща професія. Так завдяки коштам моєї сестри я вивчилась й познайомилась з моїм майбутнім чоловіком Олегом.
Спочатку я й мій чоловіків працювали в різних юридичних фірмах, потім відкрили власну юридичну кантору, яка спеціалізувалась в аграрних законах, що зараз дуже популярно й ми разом почали захищати права фермерів, пайовиків, а скоро й великих агрохолдингів.
Звісно, родина чоловіка нічого не знала про мою сім’ю. Олег і я вирішили закрити цю темну сторінку мого минулого. Я їх навідувала час від часу, але все-таки соромилась розповідати про свого батька, та сестру.
Минуло 5 років і тут вияснилось, що моя сестра вагітна. Коли повідомила, що навіть не знає, хто батько дитини — я і не здивувалась. Життя продовжилось, однак сестра більше не змогла працювати й прийшлось трохи допомагати матеріально, але мені це було залюбки, бо я ще досі пам’ятаю, що лише завдяки їй я вибилась в люди й стала дружиною та юристом.
І ось одного суботнього ранку у двері постукала моя сестра й повідомила, що ця дитина тепер моя! Заявила, що матір’ю вона бути не може, а в моїй родині її дочка виросте гідною жінкою, а не дочкою стрептезерки. Я не могла її навіть відмовити відразу, бо ж вона не переставала нагадувати, що саме вона мені давала великі суми на навчання й сесії й допомогла отримати професію й знайти гідного чоловіка.
Я стільки разів її переконувала все дарма. Вона навіть в руки дитину не стала брати й пішла далі працювати. Ми з чоловіком поговорили й дійшли згоди, що дитина має жити у нас.
Своїх дітей поки в нас немає, тому думали що це стане нагодою попрактикуватись. Не минуло й тижня, як ми з чоловіком почали сперечатись через малечу, адже новонароджені діти потребують чимало уваги й витрат. Звісно, Анджела трохи підкидала грошенят, але це не все, що потрібно малечі. Увага, виховання й безсонні ночі зробили нас з чоловіком мало не ворогами. Він вже почав нагадувати, що це не його дитина й він не повинен таке переживати через чужу дитину.
А що я можу йому сказати? Він має рацію! Однак покинути малечу не можу. Якщо чоловік вирішить піти від мене, то буду виховувати сама. Я так вирішила і повідомила йому про це. Не знаю, скільки ще він витримає.
