Ярослав зупинив машину біля кладовища й глибоко зітхнув. Боже, скільки разів він збирався сюди приїхати? Скільки разів відкладав «на потім»? Коли мати була жива — часу не знаходилось. Після її смерті — наче й зовсім не лишилось місця для минулого.
А треба було давно прокинутися. Зрозуміти, що весь цей світ, який він так ретельно будував навколо себе, був лише фасадом. Жодне слово, жоден жест не мали під собою справжньої основи. Іронічно, але він навіть дякує Олені — колишній дружині — за те, що зруйнувала цей крихкий картковий дім. Просто бах — і все розсипалось! Така ідеальна з виду сімейна жизнь, такі «справжні» стосунки з друзями… А на ділі — його дружина, його найкращий друг, і всі ті приятелі, що знали й мовчали. Це був не просто крах. Це був удар, від якого Ярослав досі не оговтався.
Відразу після розлучення він повернувся до рідного міста. Вісім років минуло з часу, як поховав матір. Вісім років! І жодного разу не знайшов часу зайти на могилу. Лише зараз, коли від життя нічого доброго не лишилось, він зрозумів просту істину: мама була єдиною людиною, яка ніколи б його не зрадила.
Одружився він пізно — йому було тридцять три, а Олені лише двадцять п’ять. Він пишався нею, як трофеєм. Вона була гарненькою, витонченою, «світською», як тоді здавалося. Тепер же він пам’ятав її обличчя, перекривлене злістю, слова, якими вона кидала в нього: що весь їхній короткий шлюб ненавиділа його, що кожна ніч з ним була їй мукою. Він досі не розумів, як міг бути таким сліпим. Вона плакала, благала пробачення, казала, що почувалася самотньою… Але варто було сказати «розлучення» — і маска впала. Ось вона, справжня.
Ярослав вийшов із машини, узявши з заднього сидіння великий букет квітів. Ішов повільно, дивлячись під ноги. Стежка, мабуть, вся поросла. Він навіть не приїжджав, коли ставили пам’ятник — усе робив через інтернет, віддалено. Як символ усього його життя: усе здалеку, усе ненастояще.
Огорожа виявилася чистою. Пам’ятник теж. Квіти свіжі, земля акуратно розпушена. Хтось доглядав за могилою. Напевно, одна з давніх подруг матері. Хоч… синові, виходить, було не до того.
Він відчинив калітку й прошепотів:
— Привіт, мамо…
Горло стиснуло, очі запалали. Ярослав не чекав, що заплаче. Він — бізнесмен, холоднокровний, розрахунковий, звиклий тримати себе в руках. А тепер ридав, як дитина. Не намагався стримувати сльози. Вони були звільнюючими, промивали душу від усього, що пов’язано з Оленою, із зрадою, з болем. Наче мама справді була поруч, гладила по голові й шепотіла: «Нічого-нічого, сину… Усе буде добре».
Він довго сидів. Мовчки. Але в думках говорив. Згадував дитинство: як падав, розбивав коліна, а мама мазала йодом і повторювала: «Загоїться, сліду не лишиться». І справді загоювалося. З часом. І щоразу біль ставала легшою. А мама завжди додавала: «До всього звикаєш, тільки до зради — ніколи».
Тепер він розумів кожне її слово. Тоді вони здавалися просто лагідними фразами, а виявилися мудрістю.
Платити сусідці за догляд за домом було нескладно, але скільки можна тримати будинок зачиненим? Він усміхнувся, згадавши, як познайомився із сусідкою. Йому було погано, важко. А її донька — Марічка — зустріла його з такою теплотою… Вони розбалакалися, і все якось саме собою склалося. Пішов він рано вранці, залишивши записку, куди покласти ключі. Можливо, з її точки зору, він вчинив погано. Але ж він нічого не обіцяв. Усе було за взаємною згодою. Вона щойно розлучилася з чоловіком-тираном, розповідала, як їй було важко. Вони обидва були самотні. От і зійшлися на час.
— Дядьку, ви мені допоможете?
Ярослав різко обернувся. Перед ним стояла маленька дівчинка років семи-восьми, у руках — порожнє відро.
— Мені потрібно води принести, щоб квіти п— Покажи, де набрати, — сказав він, і серце його вдарило так, ніби знайшло те, що шукало віками.
