Мусила свого чоловіка після восьми років шлюбу вигнати з хати. Бо далі не могла його терпіти. Думала, що поступово порозумнішає. Але з кожним днем було все гірше. Випивка губила Ореста, а разом з ним і наше сімейне життя.
Спочатку думала, що порозумнішає і перестане випивати. Бо який толк з п’яного чоловіка. Лиш одне бурчання. Зарплати його не бачу, бо всю пропиває. Приходить додому з пустими кишенями і вимагає чогось доброго поїсти. А в мене двійко дітей на руках. Можливості не має, щоб іти кудись працювати, бо дітей нема куди діти.
З кожним днем стає агресивнішим. Останнім часом навіть почала його боятися, щоб бува якого лиха не наробив. Усе-таки п’яна людина перестає дружити з головою. У неї наче вселяється біс, який і нею керує…
Ось уже кілька років тягну сама якось життєву лямку – обходжу господарку вдома, готую їсти, займаюся дітьми. А він ще й лається на мене. Врешті не витримала, подумала, що гірше не буде, ніж є, і вигнала його зі своєї хати. Навіщо він мені такий?
Повернувся Орест до своїх батьків, які жили на пенсію. Спочатку ще ходив на роботу, заробляв якусь копійку хоч на свої потреби. Але згодом почав прогулювати роботу і його прогнали. Так він скотився ще більше – почав красти гроші у своїх стареньких батьків і їх прогулювати з дружками. А до батьків міг і руку прикласти. Вони вже не змозі самі себе захистити і допомоги чекати нема від кого. Дитина, яку ростили і на яку покладали якісь надії, перетворилася в нелюда.
Матір Ореста почала надзвонювати мені і дорікати, що я винна в усьому, бо негоже чоловіка проганяти. Якого Бог послав, з таким треба жити.
Дзвінки свекрухи стали вкрай надокучливими. Я її розуміла, як матір, але нічим не могла допомогти.
Добре, що навчилася сама давати якось собі раду. Дітей влаштувала в садочок, куди й сама влаштувалася нянею. Було зручно тим, що і діти доглянуті, і я якусь копійку заробляла до хати.
Через надмірні докори все-таки заблокувала телефон свекрухи. Було шкода її, але ж я не винна, що в неї син такий непутящий. То чому ж від цього повинна страждати я?
