Холодно притиснувши слухавку до вуха, чув крики сестри через стіну. «Не смій дзвонити мені! Чуєш? Ніколи більше не телефонуй!» лунало від Соломії. Струс телефону на полиці, важке дихання. Заглянув до кухні вона сиділа на табуретці, руки тремтіли, обличчя біліше крейди.
Тіто Соломіє, що сталось? виглянув я з кімнати.
Ніхто, охрипло відповіла вона.
Побачивши її тремтливу руку, я підійшов ближче.
Та ви ціла труситесь! Що трапилось?
Батько твій знайшовся, прошепотіла вона. Після стількох років… Хоче побачитись, поговорити. Каже, сумує, жалкує.
Дядько Петро дзвонив? присіп я поруч, узявши її за долоню. І що ж він хотів?
Аби я пробачила. Дозволила прийти. Каже, лікарі страшне діагностую… Соломія здригнулась, скупаючи сльозу. Пізно, Оленко. Надто пізно.
Розкажіть нарешті, що тоді було. Я ж була малою, пам’ятаю лише, що він пішов і більше не повертався.
Вона підвелась, підійшла до вікна. За шибкою моросив дощ, краплі сповзали наче сльози.
Тобі було тоді сім. Ти питала, де тато, а я не знала, що відповісти. Говорила, що у відрядженні, що скоро повернеться. Та й сама не знала, де він.
Він просто пішов? Без пояснень?
Не просто… Соломія стиснула губи. Він нас зрадив. Мене, тебе, домівку нашу. Мав іншу родину, Оленко. Іншу жінку, інших дітей. І вибрав їх.
Я мовчала. У тридцять два мої спогади про батька були ніби в тумані.
Він говорив, що кохає нас, продовжила тітка. Щодня приходив, грав з тобою, розповідав казки. А потім я довідалась, що в нього є старша донька. І дружина, що вважала себе законною. Що й гадки не мала про наше існування.
Боже мій Як ви дізнались?
Випадково. Захворів, лежав у лікарні. Прийшла навідати, а там вже жінка з дівчинкою. Та кричить: «Тату, тату!» а він обіймає її. Я в дверях він мене побачив і зблід. Жінка, Марія, дивиться на мене, на нього: «Хто це, Петре?» А він мовчить. Просто мовчить.
І що було далі?
Розмова була коротка. Вона сказала, що вони розписані вже вісім років, що квартира на ній записана, що донька на його призвище. А я? Я була дурна закохана. Ми не реєструвались, він усе казав, що печатки дурниця, що головне кохання. Тебе записав на своє прізвище, це так, але жодних паперів у мене не було.
Я встала, обняла її.
Чому ви мені раніше не розповіли?
Навіщо це знати тобі? Дитинство й так було нелегке. Сама працювала, грошей не вистачало, по лікарях з тобою волочилась. Думала, виростеш тоді й розповім. А потім час минав, ти життя влаштувала, заміж вийшла. Навіщо старі рани бередити?
А він ніколи не намагався звязатись?
Намагався. Спершу приходив, під вікнами стояв, благав поговорити. Я не відчиняла. Потім листи писав, гроші посилав. Я листи не читала, гроші відправляла назад. Горда була, дурна. Думала, що зможу сама виростити доньку, що не потрібен мені такий чоловік.
А тепер в
Під вікном зашумів осінній дощ, а Галина Петривна, обіймаючи дочку, вперше за півстоліття відчула, як важко на душі від того, що вибачати вже справді пізно, а глибока рана кровоточить навіть коли дивишся на щастя в очах правнуків свого сина.
