Квартиру зайняв племінник
Оксана Семенівна стояла біля вікна на кухні, спостерігаючи, як у двір заїжджає пошарпана “Таврія”. З машини неспішно виліз високий хлопець у м’ято́й футболці та джинсах, дістав із багажника два великі рюкзаки та спортивну сумку.
— Ось він і приїхав, — пробурмотіла вона собі під ніс, витерла руки об рушник і пішла зустрічати племінника.
Дмитро виріс. Коли вона бачила його востаннє, йому було років чотирнадцять — худий підліток з вистаючими вухами. А тепер перед дверима стояв справжній чоловік, хоч і трохи збентежений.
— Тіто Оксано? — невпевнено запитав він, коли вона відчинила двері.
— Та звісно ж, я! Заходь, заходь, Дмитрику! Боже, який же ти великий став! — вона обняла племінника, відчула запах дороги та дешевого одеколону. — Проходь у кімнату, влаштуйся. Втомився, мабуть?
— Та ні, нормально. Дякую, що погодилися мене прихистити. Я справді ненадовго — знайду роботу, зніму кімнату, — Дмитро переступав з ноги на ногу, оглядаючи передпокій.
Оксана Семенівна кивнула, хоча в душі вже закралися сумніви. Говорити одне, а робити — зовсім інше. Ось і сестра її, Дмитрова мати, завжди обіцяла золоті гори, а потім зникала на місяці.
— Проходь сюди, — вона показала у бік кімнати, яка ще вчора була її кабінетом. Письмовий стіл, полиці з книжками, улюблене крісло біля вікна — усе це довелося перетягнути у спальню, щоб звільнити місце для племінника.
Дмитро зупинився на порозі.
— Слухайте, а може, я краще на дивані в залі влаштуюсь? Не хотілося б вас турбувати.
— Та що ти! Молодій людині потрібен особистий простір, — відповіла Оксана Семенівна, хоча всередині щось стиснулося. Двадцять років вона облаштовувала цю кімнату, кожна річ мала своє місце, свою історію.
Дмитро поставив рюкзаки на підлогу, оглядаючи обстановку.
— А де ви тепер працюватимете? Я бачив, тут стояв письмовий стіл.
— Перенесла у спальню. Нічого страшного, — вона намагалася говорити бадьоро, але голос трішки здригнувся.
Племінник, здавалося, нічого не помітив, уже розстібав блискавку на одному з рюкзаків.
— Можна, трохи розберу речі? А то все зім’ялося після дороги.
— Звісно, звісно! Я поки приготую вечерю. Що ти любиш?
— Та все їм, невибагливий, — Дмитро посміхнувся, і в цій усмішці Оксана Семенівна впізнала риси покійного брата. — Тільки, тіто Оксано, не готуйте багато. Сьогодні втомлюся, а завтра зранку почну шукати роботу.
Вона кивнула і пішла на кухню, а за спиною вже лунали звуки перестановки. Дмитро явно не збирався задовольнятися тим розташуванням меблів, яке вона йому залишила.
Готуючи котлети, Оксана Семенівна згадала сьогоднішню розмову із сусідкою Наталією Григорівною.
— А ти впевнена, що правильно робиш? — питала та, позираючи на Оксанину квартиру. — Молодь зараз така… Сьогодні племінник, завтра друзів приведе, а там і весілля захоче у твоїй квартирі справляти.
— Та що ти говориш, Наталю! — відмахнулася тоді Оксана Семенівна. — Він же родич. Братовий син.
— Родич, родич, — буркнула сусідка. — А де ця родич була, коли тобі погано було? Коли в лікарні після операції лежала?
Тоді ці слова здалися Оксані Семенівні несправедливими. Але зараз, коли племінник щось пересував у її колишньому кабінеті, вона мимоволі задумалася.
— Тіто Оксано! — гукав Дмитро із кімнати. — А можна, я телевізор до себе перенесу? Там зручніше буде.
Вона завмерла з половником у руці. Телевізор стояв у залі вже років п’ятнадцять, вона звикла дивитися новини, сидячи у своєму улюбленому кріслі.
— Дмитро, а як же я дивитимусь? — обережно запитала вона.
— А ви в спальні подивіться. Або до мене заходьте, разом подивимося, — безтурботно відповів племінник.
Оксана Семенівна прикусила губу. Заходити у власну кімнату за дозволом? Дивитися телевізор у спальні, лежачи на ліжку, наче хворіОксана Семенівна глянула на годинник, зітхнула і мовчки пішла готувати вечерю, розуміючи, що спокій у її домі триватиме недовго.
