ПО-ЖИВОМУ… У цій українській родині кожен жив сам по собі. Тато Олександр, окрім дружини, мав постійні стосунки з іншими жінками. Мама Євгенія, здогадуючись про зради чоловіка, теж ідеальна не була — їй подобалося зустрічатися з одруженим колегою. Два сини росли самі по собі, їх вихованням фактично ніхто не займався, і частіше за все хлопці тинялися вулицею без діла. Мама казала, що школа повинна відповідати за учнів повністю. Збиралася родина разом лише в неділю на кухні, та й то, щоб швидко й мовчки поїсти й знову розійтися у свої справи. Так би й жили вони в своєму поламаному, грішному, та водночас солодкому світі, якби одного дня не сталося непоправне… Коли молодшому сину Денисові виповнилося дванадцять, батько Олександр уперше взяв його з собою у гараж допомагати. Поки Денис розглядав інструменти, тато ненадовго відлучився до друзів-автолюбителів, які возилися по сусідству з машинами. Раптом із гаража Олександра повалив чорний дим, а потім спалахнуло полум’я. Спочатку ніхто нічого не зрозумів. (Згодом з’ясується, що Денис випадково впустив увімкнену паяльну лампу на каністру з бензином.) Люди розгубились, вогонь виривався назовні… На Олександра вилили відро води, і він кинувся в середину полум’я. Мить — і Олександр виніс з вогню непритомного Дениса. Увесь хлопчик був у опіках, неушкодженим залишилося лише обличчя, мабуть, Денис прикрив його руками. Хтось вже викликав рятувальників і швидку. Дениса забрали в лікарню в тяжкому стані — він вижив! На операційному столі боролися за його життя. Після кількох годин лікар сухо повідомив батькам: — Робимо все можливе і неможливе. Зараз ваш син у комі. Шансів — один на мільйон. Офіційна медицина безсила, але якщо Денис матиме шалену волю до життя — можливо, трапиться диво. Приголомшені Олександр і Євгенія кинулися до найближчої церкви, крізь негоду. Вперше у житті вони ступили до храму — втомлені, розгублені, через сльози благаючи допомоги у священника, отця Сергія… — Ви називаєте себе сім’єю, але любов вашу ви вбили — вона лежить у вас під ногами. Молитва і тільки любов можуть врятувати сина! Моліться Миколаєві Чудотворцю і не ропщіть на Бога! — прозвучало у відповідь. Батьки впали на коліна біля ікони, розкаялися, дали обітниці… З того моменту всі позашлюбні стосунки залишилися у минулому, а життя переглянули по ниточці. Вранці лікар подзвонив із новиною: Денис вийшов із коми, і батьки сиділи біля ліжка, коли хлопчик відкрив очі: — Мамо, тату, прошу вас, не розлучайтесь… …З того часу Денис пішов на поправку. Всі сили родини були кинуті на порятунок дитини. Продали дачу, гараж і машину згоріли цього нещасливого дня, але головне — син живий. З часу трагедії родина згуртувалася навколо спільної біди. Та й самий довгий день має кінець… Минув рік. Денис реабілітувався у спеціалізованому центрі. Там хлопець познайомився з Машею — ровесницею, яка теж постраждала від пожежі. Маша соромилася себе та своїх рубців, але Денис зігрів її своєю добротою. Разом вони пережили біль, відчай, знайшли спільні теми й підтримку один у одного. Згодом Денис і Маша скромно одружилися. У них народилися двоє дітей — дівчинка Олександра та через три роки хлопчик Євген. Коли, здавалося, сім’я нарешті зітхнула з полегшенням і прийшла довгоочікувана гармонія, Олександр і Євгенія вирішили розлучитися. Тяжкі випробування з Денисом їх виснажили настільки, що вони вже не могли існувати разом. Євгенія поїхала до своєї сестри у передмістя, попрощавшись перед від’їздом з отцем Сергієм. Священник не схвалював рішення, але дав напутнє слово: — Пам’ятай, чоловік і жінка — одне ціле! Олександр залишився у порожній квартирі, сини із сім’ями жили окремо, онуків приходили відвідувати по черзі, щоб не зустрічатися… Отак і стало спокійно всім…

ПО-ЖИВОМУ

У цій родині кожен жив сам по собі, наче їжаки в мішку крутяться, колються, а разом нічого не виходить.

У тата Тараса, окрім дружини, завжди була якась «особлива знайома», а інколи і не одна та сама. Мама Ліля, передчуваючи чоловікові походеньки, теж особливою скромністю не відрізнялась: полюбляла часом зависнути з колегою-одруженим у кавярні десь на Подолі. Їхні два сини самі по собі росли ніхто їх особливо не виховував, від сили, в школу висилали як на заслання. Ліля була переконана: школа хай відповідає, за ту зарплату точно можуть і перевиховати.

Вся родина збиралася на кухні лише традиційно в неділю пообідати швиденько, без зайвих балачок, і розбігтись по своїх кутках.

І так би вони далі жили у своєму маленькому світі з вічним сірником за спиною, якби одного дня не сталося справжнє лихо.

…Коли молодшому сину Андрію було дванадцять, тато вперше взяв його з собою в гараж. Андрій із захватом перебігав поглядом від гайкового ключа до WD-шки, а тато тим часом побіг до друзів-автолюбителів, що поряд із гаражем змагались у «хто швидше заведеться з пів оберта».

Раптом з гаража почали вириватися чорні клуби диму а слідом і язики полум’я.

Ніхто нічого не зрозумів. (Виявиться згодом: Андрій ледь не ліпив турбіну ну, або впустив ввімкнену паяльну лампу на каністру з бензином.) Люди розгубилися вогонь шурує, паніка! На Тараса хлюпнули відро води, і він стрімголов полетів у вогонь. Всі затамували подих. Через декілька секунд батько вийшов зі спопелілої пащі гаража, тримаючи на руках сина без свідомості. Андрія обпекло скрізь, окрім обличчя обличчя накрив руками.

Як добрі люди викликали «швидку» й пожежних, Андрія, ще живого, вже тягнули до лікарні в Міську клініку Києва.

Вже в операційній, після довгих годин мук у коридорі, лікар вийшов і сказав стисло, по-українськи:

Робимо все, що можемо. Зараз Андрій у комі. Шансів один на мільйон. Медицина умиває руки. Якщо матиме нехай і скажену волю до життя диво, може, станеться. Тримайтеся!

Тарас та Ліля без роздумів гайнули в найближчу церкву лив дощ, як примха неба спеціально для них. Змоклі до нитки, вони вперше за багато років переступили поріг храму на Лукянівці. Коли побачили батюшку як школярі, підійшли:

Отче, у нас син при смерті! Підкажіть, що робити?! плачучи, вимовила Ліля.

Я отець Сергій. Що ж, як тривога тоді й до Бога То як, грішні? відразу перейшов до суті священник.

Та ніби ні. Нікому нічого не зробили, відповів Тарас і ховав очі від погляду отця Сергія.

А свою любов навіщо вбили? Вона ж за вас мертва, як цвях у стіні. Між чоловіком і жінкою й нитки не пролізе, а у вас хоч цілого дуба поклади, і то не відчуєте! Ех, ви Моліться за здоровя сина Миколі Чудотворцю. Та памятайте все на Божу волю. І не нарікайте Господь часом саме так торкається до заспаних душ

Тарас і Ліля стояли, мокрі, як два горобці після зливи, і слухали про себе жорстоку правду. На них і дивитися було тоскно.

Отець Сергій вказав на ікону. Подружжя стало навколішки і палко молилося, дули обіцянки одну за одною.

Про всіх «особливих знайомих» ставили жирну крапку ніби й не було їх! Почали життя перебирати по зернинці…

Вранці задзвонив лікар Андрій повернувся до тями!

Тарас і Ліля, вчені життям, вже сиділи біля ліжка сина. Андрій відкрив очі, невпевнено спробував посміхнутись, але вийшла мученицька гримаса.

Мамо, тато Не розлучайтесь, прошу, прошепотів хлопчик.

З чого ти взяв, синочку? Ми ж разом, тихо мовила Ліля і ніжно взяла руку сина. Андрій скривився, ойкнув. Мати відсмикнула долоню.

Бачив я це, мамо! І ще: у моїх дітей будуть ваші імена, промовив Андрій.

Тарас і Ліля переглянулися. Подумали: мовляв, марить дитина, які ще ті діти Тут би Андрієві самому хоч пальцем ворухнути, головне вижити!

Але з того часу Андрій пішов на поправку. На лікування витратили всі гривні: навіть дачу в Ірпені продали. Шкода, що гараж і старий «Жигуль» згоріли дотла їх можна було б теж під лікування пристосувати. Найголовніше Андрій вижив! Бабці й дідусі допомагали всім, щоб врятувати онука.

Рідня обєдналась довкола біди вперше за багато років.

Але і найдовший день має кінець.

Минув рік.

Андрій уже проходив реабілітацію у центрі на Оболоні. Міг ходити, майже все робити сам.

Там познайомився з дівчинкою Соломією ровесницею, теж постраждалою від пожежі: обпечене було лише її обличчя. Пройшла з десяток операцій, та Соломія так і не дивилася в дзеркало соромилась шрамів.

Андрій перейнявся до неї теплом: від Соломії йшло світло, притягала якоюсь безмежною мудрістю і щирою простотою. Хотілося її захистити.

Разом проводили весь вільний від процедур час бурхливо сперечались про все на світі: від того, які льодяники смачніші (кавуни чи апельсинові), до питань про життя після пожежі. Вони навчилися ковтати гіркі пігулки і не боятись уколів та білих халатів зрозуміли: життя, навіть із шрамами, варте любові.

Час минав

Андрій і Соломія відгуляли тихе весілля на двох, у скверику біля реабілітаційного центру, під гітару друга. Народилась донечка Галинка, через три роки син Євген.

І коли вся сімя вже могла спокійно видихнути, Тарас і Ліля раптом вирішили розійтись. Вся історія з Андрієм їх так вичавила, що поруч вони вже не могли залишатися. Після великої війни під одним дахом було тісно.

Ліля виїхала до сестри на дачу під Бояркою. Перед відїздом зайшла до храму хотіла взяти благословення в отця Сергія. Останніми роками вона часто заходила до нього й завжди дякувала за порятунок сина. Той виправляв її: «Дякуй Богові, Лілю!»

Священник не схвалював розїзду:

Якщо вже край їдь. Перепочинь. І повертайся! Чоловік із жінкою мають бути єдине ціле, промовляв по-батьківськи отець Сергій.

Тарас залишився сам у квартирі, яка здавалась величезною й порожньою. Сини з родинами жили окремо і онуків екс-подружжя провідували по черзі, щоб раптом не побачити одне одного. Комедія, та й годі.

Словом, тепер кожному було затишно у власному кутку і наче ні в чому не виннийЯкось у травні, перед Великоднем, Тарас засидівся допізна: переглядав сімейний альбом, де фото ще юних Лілі та його самого такі закохані, безтурботні, з того життя, яке здавалось давно не його. Від несподіваної смутку зібрався, вдягнув куртку й пішов просто на нічну набережну.

І побачив на лавці знайому постать. Ліля, загорнувшись у хустину, дивилась на воду й тихо щось нашіптувала мабуть, своїх святих прохала, просила про душевний мир. Побачивши Тараса, лише кивнула, а потім посунулася, щоб він сів поруч.

Вони довго сиділи мовчки наче давно забуті слова стали не потрібні. Просто разом, поруч, на одній лавці: два колишніх, два рідних, надто стомлені, щоб шукати винних. Нарешті Ліля озвалась тихо:

Знаєш, я думала, щастя то коли все гладко. А воно, мабуть, коли все по-живому. Боляче значить живі.

Тарас обережно поклав її руку у свою, як тоді, вперше.

Перед світанком вони йшли вже додому разом. Навряд чи це надовго чи назавжди. Можливо, просто на сьогодні. Але той ранковий Київ був для них новий: у вікнах світилися вогники, навіть у найменших квартирах мирно розливалася тиша, пахла випічкою й життям.

Вони не говорили про вибачення, не клялися, не давали обіцянок. Просто йшли поруч, дихаючи одним повітрям.

А за їхніми плечима тихенько лопотів світанковий вітер, і стара, обпалена любов неквапно розправляла крила не схожа вже ні на юність, ні на строгі шрами, а така жива, трохи крива й дуже справжня, як саме життя.

Коли вони дійшли до знайомого підїзду, Тарас відчинив двері і сказав:

Заходь. У нас ще багато недопитої кави.

І Ліля увійшла в дім, де нарешті знову пахло життям поживому.