“Агов, ви чуєте? Просто хочу відкрити вам очі…”
Соломія сиділа за кухонним столом і думала, що робити. «Пробачити не зможу. Так просто не вийде забути зраду. А з іншого боку — чи погано я жила всі ці роки? Квартира в центрі Києва, гарне життя. Не на що скаржитися. І все ж…»
У школі Соломія була відмінницею. Батьки виховали її так, що все треба робити якісно.
А от Микола вчився на трійки з усіх предметів, окрім математики. Тут він був справжнім генієм, перемагав у всіх олімпіадах. Ходив завжди розкуйовдженим. Була в нього звичка запізнати пальці у волосся, коли щось не виходило. Трохи сутулився, кумедні окуляри у товстій роговій оправі робили його схожим на ботанa. Дівчата його не цікавили — мріяв лише про теореми й формули.
Одного разу на перерві Миколу випадково штовхнули, окуляри злетіли й розбилися. На уроку він напружено примружувався, намагаючись розгледіти дошку. Соломія раптом помітила його профіл — ніби з античної статуї: виразний підборіддя, прямий ніс, чітко окреслені губи й густі вії.
Удар у плече змусив її здригнутися.
— А він нічого собі, без окулярів просто красеня, — прошепотіла їй подруга Мар’яна.
Соломія соромливо відвела погляд, але через хвилину знову подивилася на Миколу. Після уроків вона підійшла до нього й сказала, що без окулярів йому набагато краще.
— Контактні лінзи не пробував?
Наступного дня він прийшов до школи вже без окулярів — і не примружувався. Соломія зрозуміла: батьки купили йому лінзи.
— Ну як? — спитав він на перерві.
— Навіть краще, — усміхнулася вона.
З того дня вони почали зустрічатися. Він з запалом розповідав про теореми, а вона дивилася на нього закоханими очима. Підтягувала його з української та літератури.
Йому, переможцеві олімпіад, були відкриті двері найкращих університетів. Через Миколу Соломія раптом змінила рішення вступати на філологію в рідному місті — і поїхала до Києва, лише б бути поруч із ним.
Навчання в університеті добігало кінця, батьки наполягали, щоб Соломія повернулася додому. Вона вже зневірилася, що вони залишаться разом. Та напередодні від’їзду він незграбно впав на одне коліно — мов із старого кіно — і простягнув їй кільце у коробочці.
Микола вступив до аспірантури, став викладати першокурсникам. Молодятам дали кімнату у викладацькому гуртожитку, з крихітною кухнею та ванною.
Соломія була посередньою студенткою — окрім роботи вчителькою їй нічого не світило. Через півтора роки вона народила дівчинку й уже не повернулася до школи. Микола захистив кандидатську, отримав престижну премію за доведення складної теореми. Соломія сиділа вдома й виховувала доньку.
Статті Миколи друкували у міжнародних журналах. Його запрошували читати лекції в Оксфорді. Захист докторської став новим етапом у його кар’єрі. Соломія щиро раділа успіхам чоловіка — адже в цьому була й її заслуга. З гуртожитку вони переїхали до квартири в центрі Києва.
Знайомі вважали їх родину ідеальною, ставили у приклад своїм дітям. Все життя Соломії оберталося навколо Миколи й доньки Олесі, яка виросла в справжню красуню й рано вийшла заміж за багатообіцяючого молодого художника.
Та одного дня все розвалилося. Соломія збиралася зварити обід, коли задзвонив телефон. Вона підняла слухавку й відповіла.
— Ви дружина Миколи Львовича? Дзвоню, щоб попередити вас. Ваш чоловік вам зраджує. Не кладіть слухавку, — попросила жінка, хоч Соломія й не збиралася. — Він мав роман з моєю донькою. Ледве вивели з депресії, коли він її кинув. Свіжі зв’язки — з молодою викладачкою. Разом їздять на конференції… Агов, ви чуєте? Просто хочу відкрити вам очі…
У слухавці давно лунали короткі гудки, а Соломія все ще тримала її в руці. Вона не вірила пліткам, тому вирішила переконатися сама. Прийшла до університету, знайшла аудиторію, де Микола читав лекцію, й чекала.
Нарешті двері відчинилися, у коридор висипали студенти. Микола пройшов повз Соломію, не помітивши її. Він ніколи не дивився по сторонах. Коли він зайшов у кабінет, вона зачекала кілька хвилин і відчинила двері. Микола цілувався з гарною молодою жінкою…
***
«І що тепер робити?» — знову спитала вона себе, сидячи на кухні й дивлячись на шпалери в дрібну квітку.
Соломія здригнулася, коли почула, як у замку повернувся ключ.
«Не встигла приготувати обід», — миттєво знервувалася вона, але зараз же заспокоїлася. — Навіщо? Нехай інша готує». Вона достала зі шкафу валізу й пішла збирати речі.
— Вирішила віднести всі сукні до хімчистки? — спитав Микола, заходячи у спальню.
У його голосі вона почула не здивування, а глузливість. Вона подивилася йому прямо в очі.
— Це твої речі.Вона вийшла за поріг і глибоко вдихнула свіже повітря, відчуваючи, як важіння минулого залишається позаду, а попереду — нова дорога, вільна й незнана.
