Щойно вранці мама подзвонила мені, і в її голосі відчувалося хвилювання:
— Донечко, зайди будь ласка до нашої сусідки — тіті Олени. Вона щось дуже засмучена, просила порадитися щодо закону. Більше нічого не пояснила, лише сказала, що ти розумна дівчина, підкажеш…
Я знала Олену Іванівну з дитинства. Ми жили в одному під’їзді багато років, і навіть коли я вийшла заміж і переїхала, часто навідувала маму і віталася з тітею Оленою на лавочці. Їй вже далеко за вісімдесят, але ще нещодавно вона жваво ходила по двору, посміхалася сусідам, носила мамі вареники і завжди щось обговорювала з подружками. Останнім часом, правда, частіше скаржилася на серце і тиск. Її молодший син Тарас жив з нею і допомагав чим міг. А старший — Богдан — мешкав окремо, у іншому кінці Києва, і заглядав до неї дедалі рідше.
Колись Богдан поїхав вчитися до військової академії, потім служив, одружився, отримав квартиру, дачу, автомобіль. Забезпечений, самостійний, але відсторонений. З матір’ю стосунки були напруженими: то мовчить, то ображається, то командує. А Тарас залишився поруч. Роки минали, і він став для матері єдиною опорою. Саме йому цієї весни Олена Іванівна вирішила оформити квартиру у дар.
Старший син дізнався — і… не заперечував. Сказав:
— Мені не треба, у мене все є. Нехай у Тараса хоч щось буде.
Здавалося б — все чесно. Але тиша тривала недовго.
Коли я зайшла до Олени Іванівни ввечері, по її обличчю було видно — вона нещодавно плакала. Сіла, витерла сльози і тремтячим голосом запитала:
— Доню… де можна зробити, ну, цю… як її… ДНК-експертизу?
Я остовпіла.
— Тіточко Олено, навіщо вам це?
І тоді вона розповіла. Декілька днів тому до неї навідався Богдан. І прямо з порогу, з насупленим лицем, заявив:
— Я не син вашого чоловіка. У нас з ним не збігаються групи крові. Тепер усе зрозуміло. Ось чому ви віддали квартиру Тарасу, а не мені. Я для вас чужий. А він — рідний.
Після цього він грюкнув дверима і пішов. Не давши їй ні слова сказати. На дзвінки більше не відповідає.
Тітка Олена шепотіла:
— У мого чоловіка була позитивна група крові, я пам’ятаю… А ось свою — не пригадую. У старому паспорті була запис, але його давно змінила. А групу Богдана я й не знала… Він же тоді народився — я й не пам’ятала, запитати ні в кого…
Їй порадили зробити тест ДНК. Але я пояснила, що це непросто: її чоловік помер більш як двадцять років тому. Для експертизи потрібен або живий біоматеріал — кров, волосся, слина, або ексгумація. А це — лише за рішенням суду, і не факт, що схвалять. Та й коштує це цілий статок.
Олена Іванівна знову заплакала:
— Значить, я не зможу довести синові, що він — син мого чоловіка?..
І тут я не витримала. Голос мій задрижав, я ледь не розплакалася:
— Тіточко Олено! Ви нікому нічого не винні доводити! Він не назвав свою групу крові. Він просто образився. Вигадав причину. Захотів вас покарати. Він дорослий чоловік, а поводиться, як зОлена Іванівна глянула на мене, зітхнула і прошепотіла: “Дякую, донечко, але серце моє все одно болить, бо рідну дитину не викинеш із серця, навіть коли вона саме його розбиває.”
