Олена намацала в кишені халата маленьку оксамитову коробочку і міцно стиснула її в долоні. Серце билося так, ніби хотіло вистрибнути з грудей. У кімнаті за стіною гудів телевізор – Андрій дивився вечірні новини, як ізвичайно робив уже двадцять сім років їхнього спільного життя.
– Оленко, чаю хочеш? – почувся його голос із вітальні.
– Зараз, – відповіла вона, не розтискаючи пальців. – Дай трохи часу.
Вона стояла біля кухонного вікна, спостерігаючи, як сусідські дітлахи ганяють м’яча між автомобілями. Звичайний вечір, але сьогодні все здавалося особливим, наче вона бачить це востаннє.
Коробочка в кишені гріла її руку. Всередині лежали золоті гудзики з діамантами – подарунок, який вона готувала Андрієві до роковин. Три місяці вона відкладала з зарплати, економила на всьому, навіть на своїх ліках. Хотіла зробити чоловікові приємне, показати, як він їй дорогий.
Але вчора все змінилося.
– Ти йдеш чи ні? – нетерпляче почувся знову голос чоловіка. – Новини вже почалися.
Олена глибоко вдихнула і пішла до вітальні. Андрій сидів у своєму улюбленому кріслі у витягнутій футболці та домашніх штанах. На столику стояли дві чашки чаю, лежала розгорнута газета.
– А пам’ятаєш Світку Дорошенко з нашого класу? – спитав він, не відриваючись від екрана.
Олену прошиб холод. Саме про цю Світку вона й думала цілу ніч.
– Пам’ятаю, – обережно відповіла вона. – А що?
– Бачив її сьогодні біля крамниці. Каже, недавно розвелася. Чоловік кинув її заради якоїсь молодшої. Уявіть, після тридцяти років шлюбу!
Олена поставила чашку на стіл. Руки тремтіли.
– І як вона тепер?
– Живе одна в однокімнатній, підробляє прибиральницею. Шкода її, звичайно. Добра була дівчина у школі.
Андрій похитав головою і переключив канал. На екрані замиготіла реклама.
Олена мовчала. Вона не могла сказати, що бачила їхню зустріч на власні очі. Що стояла за сусіднім рядом у магазині і чула кожне їхнє слово. Бачила, як Андрій обіймав Світку, як вона притулилася до нього, як вони домовлялися про зустріч завтра ввечері.
– Оленко, чого ти така мовчазна? – Андрій нарешті подивився на неї. – Захворіла?
– Ні, все гаразд, – вона спробувала посміхнуВона подивилася на троянди, які вже починали в’янути, і зрозуміла, що інколи найцінніший подарунок — це звільнити себе від брехні.
