**Подорож до моря**
— Соломіє, я не дозволю, чуєш? Тобі всього вісімнадцять. Ти не розумієш… — Оксана то й переходила на крик. Вони сперечалися з донькою вже кілька годин.
— Це ти не розумієш. Усі їдуть, а мені, як завжди, не можна, — наполягала Соломія.
— Хто це «усі»? Твоя Люба? Її мати й не таке дозволяє… — Оксана різко замовкла, відчувши, що зайшла занадто далеко. — Послухай, доню…
— А ти мене слухала, коли я сказала, що не хочу ніякого Бориса Івановича? Ах, так, думку дитини ніхто не цікавить. Ти не слухала мене й зробила по-своєму. Ти сказала тоді, що хочеш бути щасливою. Ну й що? Ти щаслива, мамо? Я вже не дитина, я повнолітня. І теж хочу бути щасливою. Я поїду, подобається тобі чи ні. Грошей мені не треба, якщо ти про це. — В очах Соломії блищали сльози відчаю.
— Я теж хочу, щоб ти була щаслива, по-справжньому. Ти можеш зробити помилку, про яку шкодуватимеш все життя. Ну подумай, Соломіє. Там ти будеш повністю залежати від свого Артема. А ти впевнена в ньому? Ви знайомі зовсім недавно. Поруч нікого не буде…
— Не бійся, у подолі не принесу, — усміхнулася Соломія.
— Ми не чуємо одне одного. — Оксана безсило опустилася на диван.
Вона втомилася виправдовуватися. Чоловік кинув її з трирічною Соломією, аліментами та зник. Коли Оксана зустріла Бориса, не очікувала, що зможе знову полюбити й довіритися чоловікові. Борис усі ці роки намагався замінити Соломії батька, стати їй другом. Але донька так і не прийняла його.
Оксана пам’ятала, як Соломія зустріла Бориса ворожо, коли вперше прийшов у гості, а потім запитала:
— Він буде жити з нами?
— Так. Ти проти?
— Хто мене питає? Ти все одно зробиш по-своєму, — фукнула дванадцятирічна.
Оксана намагалася пояснити, що Борис добрий, що вона скоро зрозуміє.
— Ти просто його не знаєш. Побачиш, він тобі сподобається.
— Твоя донька просто ревнує, — сказала тоді подруга. — Не йди у неї на поводу. Не встигнеш озирнутися, як вона виросте, вийде заміж, і ти залишишся одна. Такий чоловік, як Борис, може більше не трапитися. Не варто робити вибір між ним та донькою. Все налагодиться, дай тільки час.
Оксана намагалася не залишати доньку без уваги. Але не дуже виходило. Її тягло до Бориса, а Соломія постійно перетягувала увагу на себе. Коли донька зрозуміла, що мати більше не належить їй цілком, почала віддалятися. І ось результат — вони не чують одне одного.
Тепер Соломія мстить. Артем приємний і вихований хлопець з хорошої родини. Вона нічого проти нього не має. Але дозволити доньці їхати з ним до Одеси…
Коли хлопець знайомиться з батьками дівчини, завжди намагається показати себе з найкращого боку. А який він насправді? Ми бачимо вершину айсберга, а що ховається під гарною оболонкою?
Можливо, батькам хлопця простіше. У Оксани лише донька. Вони жодного разу не розлучалися. А тепер вона хоче їхати на море з хлопцем. Зрозуміло, що там буде й вино, і секс. Оксана виховувала доньку сама. Тремтіла над нею. Звичайно, їй важко змиритися, що донька виросла, що в неї є хлопець, власне життя.
Але не тримати ж її на прив’язі. Борис теж вважає, що треба дати свободу. Дівчина розумна, сама все зрозуміє. Коли Оксана сказала йому, що якби Соломія була його донькою, навряд би він відпустив її до моря з хлопцем, Борис спалахнув, але промовчав. Не став заперечувати. Вона була вдячна йому за мовчання. Він відійшов убік — нехай мати і дочка самі вирішують.
Може, треба було відмовитися від Бориса, забути про себе, присвятити себе доньці? Але як забути про себе, якщо Оксані було лише трохи за тридцять, і так хотілося любові та щастя?
Тепер щасливою хоче бути донька. Тепер вона не слухає матір. І що робити? Легко розмірковувати й давати поради, коли це стосується чужих дітей, а коли йдеться про власну єдину доньку, розсудливість замовкає перед материнським почуттям та страхом. Кожна мати хоче вберегти дитину від помилок. А може, це й є головна помилка?
Оксана зітхнула, втомлена від думок, і зайшла до кімнати дочки. Соломія сиділа на ліжку, піджавши ноги, і дивилася в телефон. «Скаржиться Артему», — здогадалася мати.
— Я втомилася з тобою боротися. Це природньо, що я боюся за тебе, хочу вберегти від помилок. Тобі всього вісімнадцять… Їдь. Тільки пообіцяй, що будеш дзвонити й не вимикатимеш телефон.
Соломія здивовано підвела на матір очі. Мабуть, не очікувала, що та здасться.
— Добре, — сказала вона.
«Раніше кинулася б до мене, обійняла, назвала мамочкою. А тепер наче робить мені послугу, погоджуючись не вимикати телефон», — подумала Оксана. Вона хотіла ще щось додати, але промов**Кінець історії:**
Соломія зрозуміла, що справжнє щастя — це не втеча від дому, а знання, що хтось завжди чекатиме тебе назад.
