Я любила стрічатися з подружкою в кав’ярні. Тим паче, коли було про що поговорити, оскільки не бачилися вже кілька років.
Дізналася, що Олена вийшла заміж. Чоловік був старший за неї на дев’ять років, але подругу це не бентежило. У нього від першого шлюбу є син, якому на сьогодні десять років. У них народилася пільна дитина – донечка. Олесею назвала.
Про малявку подруга розповідала найбільше. Я запитала, як вона спілкується з його сином. Олена відповіла, що «Ніяк!».
– Невже чоловік не хоче тебе з ним познайомити?
– Ні, він навпаки наполягає, а я не хочу.
– Чому?
– Це ж його син, навіщо мені з ним знайомитися?
Він спілкується з ним по вихідних. Ось і сьогодні до нього поїхав.
– А яким буде ваше спілкування в майбутньому? Дочка виросте і дізнається, що в неї ще є брат. Може, все-таки краще, щоб вони зустрілися зараз? Це ж кров твого чоловіка.
– Так, він хотів приїхати до нас, але я заборонила. Через кілька років, може, і поспілкуються, – зовсім не розважливо відповіла Олена.
– А потім він може і не захотіти, – розмірковувала я. – Краще це зробити зараз. Між іншим, а як чоловік ставиться до того, що ти його сина не сприймаєш? – я не відпускала її від цієї теми.
– Слухай, нам що більше нема про що поговорити? – обурилася подруга.
І в розмові виникла пауза. Потім ми вже говорили лиш про погоду та роботу.
Олена зрозуміла, що я не схвалюю її ставлення до сина чоловіка. Не здивуюся, що після цієї зустрічі уникатиме й мене.
Скажу чесно, я б так не змогла, як вона. Усе-таки чоловікові, мабуть, боляче за сина. Навіть заради того, щоб зробити йому приємність, я б узяла сина в сім’ю. Думаю, що такий вчинок був би корисним для всіх.
