Нещодавно розмовляла зі своєю шкільною подругою, яка шокувала мене своєю розповіддю:
Їй 42, вона живе з чоловіком в Італії, виховують двох доньок, які вже стали дорослими. Її старенькі батьки проживають в Україні і жаліються дочці, що хочуть перебратися до неї, де умови набагато кращі. Також їм не вистачає доньчиного піклування.
Вона каже, що жаліє батьків, але розуміє, що з їхнім переїздом, доведеться відмовитися від своїх планів і присвятити увагу їм. Для неї це гірше за все на світі.
Подруга каже, що нинішнє її щасливе життя далося їй потом і кров’ю. Вони з чоловіком ділять сімейний бюджет, тому в грошах особливих проблем немає. Вона стверджує, що й раніше пропонувала своїм батькам переїхати до неї, але їм Італія не подобалася. Хотіли вони ближче до моря. На той момент у подруги грошей таких не було, щоб їх перевезти.
Однак тепер у них все прекрасно. Подруга зізнається, що її мучить сумління, вона згадує стареньких батьків і серце кров’ю обливається. Але, водночас, стара образа на маму за те, що вона колись принижувала її чоловіка, до тепер не проходить.
Якщо вони переїдуть, то всі кошти нашої сім’ї будуть йти на їхнє утримання, боюся, що чоловік не зрозуміє цього і буде злитися. Та й мені у свої 42 хочеться пожити для себе вже, адже діти дорослі, самі про себе дбають.
Подруги з Італії не радять їй перевозити батьків до себе, оскільки ті колись не приділяли їй належного часу та уваги. То чому вона тепер має утримувати їх, цим самим економити на всьому та ставити свою сім’ї в незручне становище. Однак в подруги болить душа і серце не на місці через такі розмови.
На мою думку, це справжній, відкритий егоїзм з боку подруги, адже батьки виховали її, дали все, що було в їхніх силах. Пам’ятаю, як в школі мама подруги першою приходила забирати її із занять, після чого вони йшли на морозиво. Тоді я їй навіть заздрила, бо моя матінка такого не робила.
Це несправедливо – бути забути власними дітьми, які соромляться тебе, вважають тягарем, ставлять на останнє місце.
Я розумію стареньких батьків подруги, бо вони все життя прожили в Україні, ніколи не виїжджали за її межі, а на старість їм хочеться спокою, умиротворення, бути поруч зі своєю дитиною, яку вони люблять понад усе.
