Знов не ночував вдома, Ігорю, голос мій був рівним, ледь не крижаним. А в середині кипіло, немов окропом облили.
Я ну, знаєш, Соню, завал у клініці страшенний. Надзвичайний пацієнт був
Пацієнт? я гірко посміхнулася. Тоді чому твоя сорочка пахне жіночою парфумерією, а в телефоні бачу о третій ночі ти заходив у Instagram?
Він мовчав. Відвів погляд. Потім завжди знайома міна потер перенісся, важко зітхнув, почав заплутувати слід.
Все тобі поясню. Тільки не починай. Ну не зараз, гаразд?
Я не почала. Хоч дуже хотілось кричати. Закинути йому цією сорочкою обличчя. Вдарити по його его. Але я стрималась.
Девять років разом. Все було ну, як у людей: іпотека, син у третьому класі, спільний рахунок у банку й звичка варити вранці каву одне одному. Але вже півроку ту каву варю лише я, самій собі.
Він або виходить раніше, нібито до лікарні, або приходить пізніше. Часто чергує. Та серцем відчувала: ніякий він не герой у білому халаті. Брехун. І в нього хтось є.
На кухні закипав чайник. Я стояла біля вікна, дивилась, як сусід цілує дружину, йдучи на роботу. Як гладить по голівці донечку. І мене пройшла дрижак обиди: а я? мені нічого?
Чому в мене не так?
Перші дзвіночки проспала. Це було тонко, майстерно. Спочатку вимкнув геолокацію: телефон гальмує. Перестав залишати речі у ванній: стерильність, розумієш, хірург. Не випускав мобільний із рук навіть вдома.
Соню, ну не накручуй, казав він. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю. Яка інша? Я навіть на тебе сили не маю, не те що на інших.
Поки він мився під душем, я взяла його телефон. Пароль знав навіть кіт у домі. Але в месенджерах пусто. Чи все видалив, чи спілкувались деінде. Інстаграм? Лише підписки на футбольні сторінки та пару хірургів.
Та я ж не вчора народилась. І я не та, кого можна водити за ніс.
Коли правду не впіймаєш знайди того, хто її знає.
І вирішила, що тією правдою стане його молодший брат Юра. Той самий, з яким Ігор останнім часом так часто зустрічався ввечері.
Привіт, Юре. Маю до тебе кілька запитань.
О, Соня! Привіт! Щось трапилось?
Ти ж зустрічався з Ігорем удосвіта?
Е-е хлопець зніяковів. Ну так би мовити
Зрозуміло. Так би мовити. Та-а-к.
Юре, не треба мені зараз включати друга сімї. Просто скажи він був з тобою?
Ні, видихнув він. Пробач, більше не можу його прикривати.
Я завмерла. Ось воно, зараз усе й вилізе назовні.
Значить, в нього є жінка?
Юра відвів погляд.
Не цілком
Тобто що тоді?
Він вагався.
Соню, ти певна, що хочеш усе знати?
Відчула, як кров ударила до голови.
Говори. Зараз же. Терміново.
Не тягни.
Він не просто з іншою Соню, він живе подвійним життям. У нього в іншому районі друга сімя. Жінка. І син. Йому три роки.
Я остопіла. Неначе мене помістили у вакуум.
Чи замлялася, чи оглухла одночасно. Юра щось бурмотів, виправдовувався, але слова його лунали, немов крізь вату.
Син. У Ігоря є син.
Значить, три роки він уже бреше. ТРИ РОКИ. А я у цей час возила нашого Дмитрика на гуртки, прасувала його сорочки, готувала чоловікові улюблену пасту й вірила, що просто важкий період на роботі. На
Його очі, теплі й безпосередні, дивилися прямо на мене, ніби обіцяючи новий початок серед розбитого минулого, коли за вікном почав накрапати весняний дощ, немов сама Україна змивала з мене стару біль, залишаючи лише надію на те, що ця ніжна веселка після зливи це ще й побажання щастя у вигляді людини поруч.
Подвійне обличчя мого чоловіка
