Подвійне життя мого чоловіка

Сьогодні перегорнув ще одну сторінку щоденника. Соломія чекала мене з холодним спокоєм.
Знов провів ніч не під цією стріхою, Ігорю.
Голос рівний, але внутрішньо палав, мов від окропу.
Я… ну, знаєш, Соломіє, у клініці жахливий завал. Екстренний пацієнт був…
Пацієнт? усміхнулась вона криво. Чому ж твоя сорочка пахне парфумами, а в телефоні бачу о третій ночі ти в Instagram сидів?
Мовчав. Відвів погляд. Потім завжодине тер переносицю, зітхнув, почав крутитися.
Все поясню. Лише не починай. Не зараз, гаразд?
Вона не почала. Хоч дуже хотілося кричати. Шпурнути в нього тією сорочкою. Вдарити по самолюбству. Та… трималась.
Одружені дев’ять років. Усе як у людей: іпотека, син у третій клас ходить, спільний рахунок у Ощадбанку, звичка варити каву одне одному зранку. Але вже майже півроку ту каву заварюю лише я сам собі.
Він або виїжджав раніше, мовляв до лікарні, або приходив пізніше. А іноді й зовсім “чергував”. Та серцем відчував: ніякий він не герой у білому халаті. Брехун. І в нього… є хтось інший.
На кухні кипів чайник. Я стояв біля вікна, бачив, як сусід цілує дружину, йдучи працювати. Як гладить дочку по голівці. І мені стало гірко до дрижу: а мені? мені нічого?
Чому в мене не так?
Перші ознаки проґавив. Було тонко, майстерно. Спочатку геолокацію вимкнув: “телефон гальмує”. Перестав лишати речі у ванній: “знаєш, стерильність, хірург”. Телефон з рук не випускав навіть вдома.
Соломіє, не накручуй, казав він. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю. Яка інша? На тебе ледве сили вистачає, не те що на когось.
Поки він у душі був, взяв його телефон. Пароль знав навіть кіт Оверкот. У “Вайбері” пусто. Або видалено, або спілкувались деінде. Інстаграм? Лише підписки на футбольні сторінки й пару хірургів.
Та я ж не вчора народився. І не такий, щоб мене за ніс водили.
“Коли правду не впіймаєш знайди того, хто її знає”.
І вирішив, що цією правдою стане… його молодший брат Олег. Той самий, з яким Ігор став часто “бачитись” по вечорах.
Привіт, Олежу. Маю пару запитань.
О, Соломіє! Привіт! Щось трапилось?
Ти ж зустрічався вчора з Ігорем?
Е-е… хлопець занімів. Ну… як би так…
Зрозуміло. Як би так. Так.
Олеже, не вмикай мені зараз “родича”. Кажи прямо був він з тобою?
Ні, видихнув той. Пробач, не можу більше його крити.
Я завмер. Ось воно, зараз усе й вилізе назовні.
Значить, у нього інша жінка?
Олег погляд відвів.
Не зовсім…
То що ж тоді?
Він замовк на мить.
Соломіє, ти певна, що хочеш знати все?
Відчув, як кров ударила у голову.
Говори. Зараз же. Не тягни.
Він не просто з іншою… Він подвійне життя веде. У його в іншому районі… інша сім’я. Жінка. І… син. Йому три роки.
Я онімів. Ніби у вакуумі опинився.
Німий і глухий водночас. Олег щось лепотів, пояснював, а слова були ніби крізь вату.
Син. У Ігоря є син.
Значить, три роки вже бреше. ТРИ РОКИ. А я тим часом возив нашого Тараса по гуртках, прасував його сорочки, готував улюблену вареники черешневі й вірив, що просто важкий період
А в ту мить у дверях класної кімнати з’явився Ігор, блідий як крейда, і прошепотів “Соломіє, ти ще не запізнилась, я зрозумів, що моя родина лише тут, пробач мене”, але я лише посміхнувся батькові Насті й відповів “Гарного дня” адже правда в тім, що щастя приходить лише після чесного розриву з брехнею.