Поговори з ним, Оленко… Чи з нею? А може, просто з собою
— Оленко, ну будь ласка… Він же там розіб’ється! — голос матері тремтів від сліз.
— Мамо, звідки тобі це?
— Ти ж знаєш! Він же в мене зовсім хлопчик! — мало не скрикнула Ганна Михайлівна.
— Йому двадцять п’ять. Через місяць. Хлопчик… — Олена стрималася і, щоб не кричати в трубку, тихо видихнула. — Гаразд. Подзвоню йому…
Вона скинула дзвінок і вкусила губу.
«Олежок, Олежок… Тільки про нього й розмови. А я? Я — просто фоновий персонаж, статист у чиїйсь драмі. Олена доросла, Олена самостійна, Олена не плаче, отже, і не страждає. Хіба ж питає мене мати — як я, що у мене…»
— У неї це почалося після смерті батька, — розповідала Олена подрузі Ірмі, крутячи ложку в чашці кави.
— Горе, стрес, туга, — кивнула Ірма. — Але два роки минуло…
— Саме тому! А вона наче вчепилася в нього, в Олега, як у останній рятувальний круг. У неї тепер одне життя — це він. Мама ніби обнулилася.
— А ти?
— А я? — Олена усміхнулася. — Я поряд, але не в рахунок. З братом у неї якийсь особливий зв’язок. І що, якби це не переходило в нездорову одержимість. Він молодший за мене всього на два роки, а вона з ним, як з немовлям: і нагодує, і вкриє, і думки його вгадає…
— Він, мабуть, на батька схожий?
— Та всі вони на нього були схожі — і Олег, і татові шкільні фото. Тільки в мене, мабуть, інше ДНК.
Олені було двадцять сім. Працювала в юридичній фірмі, знімала однушку у старому будинку біля метро Лук’янівська. З особистим — було… рівно. Після кількох невдалих стосунків вирішила поки не спішити зі створенням родини і зосередилася на собі.
Олег був іншим. З дитинства — млявий, розгублений, не любив напружуватися. Школу ледве закінчив, вступив туди, де «не треба математики». Тато тоді ще був живий, поговорив по-чоловічому, і хоч неохоче, але той визначився.
Потім — смерть батька. Важка, несподівана. Мама ніби розломилася навпіл. Хворіла, ходила по лікарях, сльози, таблетки, молитви. Робота ледь не розвалилася. І на цьому тлі Олег — єдина радість.
Хлопчик-заспокоєння. Хоч вже давно дорослий.
Він влаштувався на роботу. Гроші в будинок особливо не приносив, зате на вечерю завжди приходив, а потім — у крісло, до комп’ютера. Там і життя. Але щось змінилося, коли в його житті з’явилася Марія.
На Новий рік Олена приїхала до матері. Олег, із телефоном у руках, листувався. Дивно посміхався, бурмотів щось не до ладу. Олена зрозуміла — кохання. І навіть пораділа.
А ось мати була напружена.
— Ти б його бачила! — зітхала Ганна Михайлівна, коли вони лишилися удвох на кухні. — Раніше з ліжка не підняти, а тепер працює, як віл. У вихідні на підробітках, вечорами в офісі. Все для Марії! Все для «майбутнього». Каблучку їй купити хоче, квіти, ресторани… І навіть копить почав! Не хочу, каже, з порожніми руками приходити…
— Мамо, і що в цьому поганого? — Олена дивилася на матір із розгубленістю. — Ти ж завжди цього хотіла.
— Але не так! Вони куди тільки не їздять! То Карпати, то байдарки… Якийсь екстрим! А якщо щось станеться? Я ж сама залишуся…
— Мам, ну не можна ж людину у вакуумі тримати, — Олена похитала головою. — Він живе. Це нормально.
Минуло ще трохи часу. Олена сиділа в кафе на обіді, виделка в борщі, коли на телефоні засвітився екран — «Мама». Вона зітхнула і натиснула «відповісти».
— Він не ночував удома, Оленко! Ти розумієш?! Пішов до неї, попередив, звичайно, але я сподівалася, що не лишиться…
— Мам, йому майже двадцять п’ять. Він дорослий. Це нормально, що в нього стосунки…
— Для мене він дитина! Я не спала всю ніч. Поговори з ним, благаю. Він мене не слухає. А тебе — послухає.
Олена видихнула. Обіцяла, звичайно. Але подумала — а чи варто? Може, з ним треба говорити не як старша сестра, а як доросла — з дорослим. Або, навпаки, не говорити взагалі — він сам впорається.
Потім пішли нові теми. Кінь. Верхові прогулянки. Катастрофи, вигадані матір’ю.
— Він собі шию зламає! — ридала мати по телефону. — Або спину! Нехай ця Марія сама катається. Навіщо він?!
А потім — похід. Осінній. Із наметами та сходженнями.
— Він собі все відморозить! — кричала Ганна Михайлівна. — У нього ж імунітет слабкий! А якщо ведмідь? А кліщ? А ти, Оленко, поговори з ним. Він тільки тебе слухає!
— Знаєш, — пожалілася Олена подрузі Ірмі, — я вже не сестра, а диспетчер між двома фронтами. Мама каже — передай йому. Він каже — передай мамі. Я — посередині!
— Може, він і справді незабаром переїде? — задумливо промовила Ірма.
— Я йому так і сказала: одружуйся і їдь. Подалі. Відпочинь. Від неї.Мама знову зателефонувала ввечері, і Олена, зціпивши зуби, зрозуміла, що коло повторюється, але вона нарешті готова порвати його.
